На хвилину світ затягло мороком. Та враз темну завісу перетяла блискавиця, гори зойкнули й здригнулися. Межигір’ям пронеслася хвища, гейби тисячний табун коней. Ясень зітхнув і заскрипів, у лице старому жбухнуло порохом. Він обклав себе спереду гіллям, залишивши вузьку прощілину для огляду. Вітер гнав дорогою хмиз, листя, видерті з корінням кущі, жбурляв птицями, що загаялися в польоті, здирав з валунів мох. Борвій висушував річкове русло, закочував назад течію так, що можна було перебігти з берега на берег сухим бродом. Ріка втрачала силу, душа її вмирала на мить, відтак знову верталася до тями і знову безвільно влягалася в своє ложе.
Небо розколювалося на клапті, гора сходилася з горою, викрешуючи вогняні іскри. Як із небесного решета, сипалося каміння, на землі воно оживало, вставало й бігло за вітром, розколювалося на бігу. А позаду стовп гарячого пилу демонським віником підмітав дорогу... І тоді зітхнув під ударом ліс, затріщав посіченим листом. Зелений сніг упереміш із крижаними кулями посипався на землю. Град пробив хмари - і вода застелила темною стіною світ. То був не дощ, а прямовисні потоки, що ллялися з бездонних відер, гасячи вогневиці й заглушуючи громи. Лилися й лилися, повнячи густою каламуттю межигір’я.
Ріка ожила. Ріка гоготала, сміялася, захлиналася з радості. «Тепер вона нап’ється доста, - зітхав упалим серцем старий. - Нап’ється і знавісніло рушить на береги. Метрові вали гнатимуть перед собою каміння, рівняючи перепони, згладжуючи закруги...» Він сидів у вогкому дуплі, а душа його тривожно летіла туди, до свого берегового заборола, яке він не встиг замкнути залізом. Увесь напружився, зібрався в крем’ях, ніби помагаючи тілом своєму бідолашному берегу.
Думки звітрилися з голови, а слів не знаходилося. Слів молитви, з якою дідо Микула обертався до громовиці, до бурі, до Ріки. Він тих молитов не знав. Та якби й знав, Ріка за цими гримотами не почула б його. А якби й почула, то не послухала б... після того, як він загнав у її тіло модринові коли. Тепер наспів її час. Час її сили.
Він сидів у норі, що густо пахла звіром, сидів у захопленому чужому тирлі, позбавивши якусь істоту пристановища в грізну годину І було йому досадно, що заскочена буревієм звірка мусить шукати собі інше втечище. Мудра й обачна, вона перечекає, не полізе в небезпечну оборону своєї домівлі. Так, як це жертовно чинить він. Вони такі схожі в прив’язаності до свого гнізда, тільки й різниці - що людина може боронити його від напасників. Живих і неживих. Хоча й тут поділ примарний. Як неживе може щось відбирати в живого чи щось давати йому?! Овва, все під цими небесами - живе. Все живе! І все в цьому світі нероздільне у своїх потаємних зносинах.
А Ріка - живіша від усього живого. Ріка, що стягує життя і силу з павутини джерел і потічків, мочарів і млак, лісових боліт і сирих моховищ, краплистих мрак і рясних рос. Ріка висмоктує з цицьок гір кришталеве молоко, всі їх живні соки.
Тепер старий правив вухо на її грімку бесіду, дослухався до цього несамовитого бенкету води. Огром небових хлющ виповнив межигірну розколину, і Ріка не встигала двигати ці вали в долину. Затопила заплави, прихопила в поміч дорогу, вертала води назад у ярки й зворини, била грудьми в дерева, що стояли на відвойованому проході. Ріка несла окрушини лісу, ломаччя, колоди, корчі, тушки оглушеної риби й притопленої звірини, і старому виділося, що в тому каламутному кипінні пливе і його безживне тіло. Пливе, обірвавши коріння з цими вічними берегами.
...Спочатку захлинувся вітровій, видувши з вишнього прогону подерте клоччя хмар. І злива вичахла враз. Птаство проголосило в розріджених воздухах провидень. Старий пролупився з нори в промито- зелений світ. Під ним гурчали потоки. Він зібрав ялинову устілку, аби звірові не пахло чужим, і, бокуючи слизьким спадом, поплівся назад. Підмочені в торбі гриби солодкаво пахли, як мертвий чоловік. Ріка кавовою масою йшла внизу, зімкнувши підошви двох гір. Вона зухвало кликала його, здуваючи пухирі і звабно заголюючи спідниці папоротей.
«Іди, йди, небого, - впало мимрив старий. - А я своє виходжу».
І виходив... Година платить - година тратить. За перекатом відкрилася скрушеному погляду його сторонка, його кривавиця. Відплачена Рікою сповна. Його стовпова загорода разом із кам’яним насипом були згладжені дотла. Та ще й відтятий течією новий клин берега. Ріка привільно газдувала в його дворі, замулила моріг аж під саму шопу. Лише вершок одної похиленої опори сиротливо стримів із буремного водотоку. Як сумний карб, яким Ріка позначала, скільки урвала його землі. 1 вже геть відвертим глумом лежала в іржавому шумовинні піни ціла й непорушна кладка, збираючи наноси лісового хмиззя. Цілу греблю нагатило. Бери й неси до дровітні.