Старий перейшов кладку, перечалапав болотом подвір’я і в шопі хрестом упав на сінник. Не він упав - тіло впало, зів’яло на обм’яклому хребті. А душа була десь. Чи й була? Може, стекла в долину - за тими нещасними стовпами.
Шум ріки зливався з шумом крові у його скронях: «Скелю не зрушиш, рукою колоду не переломиш, недолю на кобилі не об 'їдеш. Коли не віриш - пробуй. Пробуй раз, і вдруге, і втретє, доки стачить витримки й невіри.
А тоді скажи собі: я все зробив, що міг. Тоді сідай чи лягай і чекай. Чекай, коли скеля розсиплеться на пісок; коли колода згниє; коли доля обернеться лицем. Чекай, скільки стачить терпіння і віри. І дочекаєшся свого. Бо твоє ніколи не обмине тебе».
Так казав вуйко Тимко, даруючи йому картину з дивним деревом. То був йогО передсмертний дарунок. Дерево мало тонкий стовбур, зате він тримав на собі гору листя, котре віялом розросталося навсібіч, як хвіст жар-птиці. На кожному листкові було щось дрібненько виписано. І це перше, що тоді прошелестів знекровленими вустами вуйко. «А далі сам зчитуй собі ці листки. Бо до книжок ти неохочий, а дерева любиш. 1 це добре. Книжки можуть нашкодити, люди зраджують, доля відхиляється. А дерева - ніколи».
«Дерево, солодкий вуйцю, може впасти і зруйнувати твій дім. Може вбити рідну людину», - шепотів старий у пропасниці.
«Але це не зрада».
«Це гірше. Це - смерть».
«Ні, смерть не найгірше».
«А що найгірше, вуйку?»
«Мертве життя».
«Це як?»
«Так, що живеш і не знаєш - для чого й для кого».
«І я так живу. Живу, бо живу. Бо прив’язаний до цього берега незримим корінням».
«Неборе, якщо ти прив ’язаний до чогось, ти птиця без крил».
«Стільки би біди, вуйку. Я не про літання в небі думаю, а про те, як би глибше врости в цю землю, не випустити її з-під ніг».
«Для чого тобі стільки землі? Щоб самому швидше землею стати?»
«Не земля мені дорога, а те, що в ній і на ній - дідизна наша. Не можу я пустити за водою те, що мені залишила старина. І ви теж».
«Я не залишав нічого такого, що може забрати вода. Іти думай радше про те, що переживе тебе. Цього собі проси».
«Нічого ні в кого не прошу. Лише одного: аби додалося мені днів. Днів для праці, щоб сповнити свою обітницю».
«Голубе безкрилий, ми не можемо додати днів до свого життя, зате можемо додати життя до своїх днів. Живи серцем, а не муштрованим розумом».
«Вуйку, не залишайте мене самого».
«Ти не сам, я залишив тобі Дерево. Не легковаж ані одним листочком, то дійдеш ними й до кореня...»
Старий марив. Таки прихопив його загаяний дощ, і тепер кришило кості, кидало то в грань, то в ледову яму Хоча хто зна, чи дощ тому винен? «Застуда - це відголос тілесної втоми». Так написано на одному з листків Тимкового дерева.
Старий мучівно лежав під горою шмаття, яке нагріб на себе, ще й кінську попону- той запах був любий йому, впокорював. Час од часу з гарячого провалля непритомності його витягувала спрага. Тоді він, як кінь, тягся ротом до відра і довго ссав воду, хоча цьому й заважали зуби, що дрібно цоркотіли об бляху. За якусь годину пропасниця знову випалювала його дотла. Вода не остуджувала нутро й не смакувала, відгонила залізом. «Мабуть, і коні, - подумав він, - з вудилами в писках весь час відчувають залізний присмак води».
Старому баглося напитися з Ріки. Чомусь гадалося, що лише ця вода наситить його жагу й підніме на ноги. Але він не доповз би до Ріки. Не мав сил ані на скупий порух. Зате думки, наче вивільнившись із зотлілих нашарувань віку, тепер піднімалися з призабутих глибин. Марив у спразі, і несподівано скресла в пам’яті дідова молитва до криниці: «Водо, наша опікунко, ти є біла, ти є чиста, ти є ціла, ти є свята, ти є жива, ти вода правдива».