Палиця справді годилися для вудилища - замашна і в міру вигнута. Старий зігнув її в лук. Вернув на місце і знову зігнув. Дивився то на неї, то на Ріку. Тоді обернувся до Пса: «Щоб вирівняти палицю, її треба зігнути в інший бік. Розумієш? А Ріка - та ж палиця, лише рухома... Дякую тобі, цімборе, за цей улов. Зранку ти обрадував мене свіжим м’ясом, а тепер дістав ще цінніше. Нині перший і найбільший кусень печені твій. Ходімо».
Пес неквапливо, дотримуючись поважної відстані, подибав за чоловіком, якому він тепер служив. Він умів служити і мав у цьому потребу. Хоч і не знав грамоти, щоб вичитати про це в Мудрому Дереві вуйка Тимка: «Ми приходимо в цей світ, щоб служити. Служити комусь і чомусь. Хтось - Господу, хтось - людям, а хтось - ремеслу, мистецтвам, природі, родині. Всі ці служби рівно важливі».
Вночі Ріка вхопила ще шмат берега. Його берега. То була хижа Ріка. Ріка ночі. Старий знав її і такою, та все одно розізлився. Злило не стільки те, що втратив ще півметра грунту (до цього вже був готовий), скільки те, що робилося це нишком, по-злодійськи. Був у тому якийсь особливий підступ, зухабне віроломство. Та що він міг удіяти? Ріка була сильнішою вночі. А він слабшим. Тому жадібно чекав дня.
І прийшов ще один день. Довгий, як рік, літній день. Старий не чекав, доки сонце прогріє воду, увійшов у неї, як був, в одязі. Побрів до модринової палі, що похилилася за ніч ще більше. Він не хотів віддавати її Ріці. То був оцупок дерева, що зросло на його землі, опрацьований його руками. Він ще придасться. Занурюючись у воду з головою, старий заходився розбирати каміння, згромаджене довкола стовпа. Піднімав валуни і відкидав їх убік. Течія допомагала йому. В міру вивільнення колода хилилася під током води. Нарешті бистрина вирвала її з грунту і вирівняла на поверхні. Старий, тримаючись за кінець, поплив з нею.
Запруджена кладка зупинила деревину. З наносів хмизу старий витяг товстого дрюка, дістав мотузок і прив’язав його до стовпа. Тоді занурився під нього, підняв на плечі і, сторожко ступаючи, посувом рушив до берега. Ношу підтримував руками за рамена прив’язаного бучка. Дивно це виглядало з берега: чоловік бреде з хрестом через Ріку. Чуття лісового бродника підказувало йому, що за ним хтось стежить. Але тягар не давав на цьому зосередитись. «Може, Пес?»
відмахнувся від незатишного відчуття.
Пес і справді чекав його на березі. Але з протилежного схилу, з-над дороги, дивилася ще одна пара уважних очей. На обмілині старий дав стовпові впасти. Витяг його на траву. Потім копав яму. Копав довго, вигрібаючи гострий пісний шутер киркою, лопатою і руками. Коли заглибина була йому до пояса, зсунув у неї прикоренок стовпа. Вирівняв його і підпер дикарями, підсипав рінню, носив з-під лісу землю і бив глиняний замок. І знову - каміння, рінь, глина. Так, наче закопувався кордонний знак. Навіки.
Люди, що з відрами йшли вгору, не могли здогадатися, що то за сулак бовваніє. А він нічого не пояснював. Навіть Псові.
На вечерю вони ще мали дичину. Вечеряли мовчки, старий не мав охоти до бесіди. Розмовляв лише з Рікою, та й ото безгучно.
Наступного дня він дер лико з верби і липи. Доки ще сире - плів з нього ужву. Коли сплів достатню на око довжину, ретельно розім’яв плетінку, розм’якшував каменем на камені. Скільки він наплів їх за життя! Всіляких: щоб в’язати дерево в дараби для сплаву; для трелювання колод лісовими невдобинами; і на обв’язку вориння; і коли мусив витягати коня, що зірвався у зворину. Мотузків і ланців із собою не наносишся. А ліс давав хожалому чоловіку все, що мав долинний світ.
І понад те.
Старий добре намочив свою скрутку, згорнув її і запхав у лопухи. А завтра... завтра вже він не дасть їй зсохнутися.
На ранок він застав ще один щербатий бакай у побережині. Виглядало, що Ріка жере землю ночами.
«Ти голодна моєї землі? - вихопилося в старого. - Гадкуй, не вдавися!» - губи його трусилися так, що самому стало за себе мерзло.
А Ріка ще спала, укрившись сивою гунею тукану. Що їй, ситій водою і землею, було ще робити об цій порі?
«Нічого, небого, - сказав старий, тамуючи гнів, - зараз я тебе розбуджу».
Молотом, який прихопив із собою, забив у модриновий стовп залізну скобу. В неї продів кінець плетінки і завузлував. Тоді обв’язав себе кінською шлеєю із кільцем для вудила. До нього примочував другий кінець мотузки. І пішов до Ріки. Ужва з лика потяглася за ним жовтою гадюкою.
Спантеличений Пес залишився вартувати стовп, що недавно був хрестом, а зараз - припоною для його газди. За своє довге собаче життя він бачив багатьох прив’язаних псів, і сам бідував не раз на ланцюгу, але щоб прив’язувала себе людина?.. Та ще й сама?!Такого бачити йому не доводилося. Пес не розумів, для чого самовільно обмежувати свою волю.