«Захищайся, неіцаснику!»-гуділо над ним громове. Але множинний біль забивав памороки і ноги не держалися купи. Він вийшов за межове коло, не вийшов, а виповз. І тоді дідо, розпалений незвичною люттю приборкувача, розпутав найближчого коня і мотузом прив’язав хлопця за ногу до найближчої осики.
«Тепер, воїтелю, будь спокійний - тобі нікуди не вдасться втекти від самого себе. Тепер мусиш вибрати щось одне: оборону чи глум батога»-1, - дідо спроквола розтягнув гарапник.
Спочатку малий гадав заховатися за деревцем, щоб звідти шулькати палицею. Та враз передумав, зібрався на силах і жбурив древко в нападника. Влучив у кисть, дідо на мить опустив пужално, але тут же лівицею перехопив його. Густим, протяжним взором прикипів до внука. І сухо мовив: «Як так, то так. Най буде... Але ти вдруге позбувся оружжя і я тепер можу розписати ужвою твою дурну гузицю. На все життя матимеш пам’ятку».
Він стояв проти діда, свого доброго, мудроголового
діда, якого тепер не впізнавав у його войовничій, аж
жаскій поставі. Стояв, і моторошна істина дорослого
світу відкривалася йому: що тут, на цьому окрайці їх
мирної толоки, вони вороги. Вороги, що зійшлися у
двобої на знищення. І чомусь йому було жаль не себе, зацькованого й беззбройного, а діда. Діда, що рушив на
нього ходою карателя, люто стискаючи в забитій руці
бич. Малий стояв і чекав, і кров його чекала, і дихання, * .... т . завмерли навіть ви над разливим поглядом... І коли дідо
був за два ступні, готовий до першого змаху, він, зміривши довжину своєї прив’язі, кинувся колесом йому
під ноги, рвучко випростався і вп’явся зубами в уражену
вже доти руку.
Дідо заревів, як підбитий олень. Аж коні зафуркали. І продовжував вити й після того, як дітвак розціпив зуби. Але в тому рику було все менше болю і все більше реготу. Дідо голосив на весь річковий паділ, а він стояв, попустивши линву, готовий до всього. Холодний недитячий спокій зійшов на нього. І спокій цей нашіптував йому: «Ти не зійдеш із цього місця нікуди. Хіба що в небо».
А потім вони пекли крумплі в гарячому попелі з чаги, і дідо змащував його садна олійкою з ліскових горіхів. І онук у котрий вже раз попросив його: «Розкажіть, як там було, на Приштині?»
Дідове чоло збігалося зморшками, як кірочка на пареному молоці.
«Як там було - так уже не буде, слава силам небесним. Там мені жаба цицьки дала го-го-го... Коли я втікав від австріяків, від чужих «своїх» себто, до направду своїх за духом і вірою сербів, за мною пукали з доброго десятка цівок. Кулі довбали скелю і плющилися на гарячі копійки. Я це видів, бо дерся кам’яним стрімчаком, чіпляючись нігтями рук і ніг. І в мене не поціляли, бо я був зачарованим. Цілу ніч я примовляв над пригорщею куль, які мені видали на день; цілу ніч їх заказував, змащуючи своєю слиною, сечею і кров’ю з надрізаного зап’ястя. Так, що до ранку, сліпі і зниділі, вони поснули і втратили хижий блиск. То були вже не кулі, а свинцеві жолуді. І коли метал лизнув перший промінь, я розсипав їх віялом над бруствером: «Ідіть до своїх посестер і несіть їм свою сліпоту». Роззувся, скинув шапку і вуйош - і бігом угору, туди, де в кам’яних гніздах заклякли навісні серби.
Перебіг прострілювану дорогу, продерся через рідколісся жерепу і забився, як звір, у прискалок. Згори спустили довгого ременя і витягли мене на вирубаний карниз. Вони були зарослі, з очима, запаленими від неспання. А може - від зненависті. Від них пахло димом, потом і сиром, як від наших вівчарів. І були вони смертельно стомлені, не мали охоти до розмов.
«Звідки ти?» - коротко запитав мене Бранко (тоді я ще не знав його імені). - «Здолу, з альпійськоїровти. По писаному це називається «німецька місія в Османській армії». Вона з різношерстого люду назбирана. Я від них утік». - «Це ми виділи. І виділи, що в тебе ні разу не поцілили. Може, не хотіли... Може, так треба?» «Ні, я вночі заговорив кулі». - «Овва! А тепер заговорюєш нам зуби. Звідки ти родом, що так смішно говориш?» - «З гір, як і ви».
Носатий дідо під сивою кучмою встряв словом: «Русин він. І бесідою, і писком русин. їхнє плем’я прижилося і на нашій Бачці». - «Гадаєш, він не засланець? Ти йому віриш?» - «Я й сорочці своїй не вірю. Чому ти втік, хлопче?» - «Не знаю. Там я русинська воша на німецькому сукні. Рекрутація розтоптала мою ґаздівську честь. Воюю за них, та не проти вас. Як та криниця між двома дорогами». - «Воно так, брате: хто з псами лягає, той з блохами встає. Що, не добрі, кажеш, німецька ковбаса і турецький кебаб?» - «Може й добрі для шлунку, та є добро первинніше - душевне. Моя мамка пішки ходила у ваше МеждугорГє, аби вклонитися об’явленій Богородиці. Казала, що ми з вами однаково молимося, майже однаково говоримо і вбираємося, одне їмо. Я теж із Межигір’я, та з другого...»