Тут підвівся одноокий у козлячій шапці: «Чуєте, як шовком стелить, завчено? Не інак як фельдфебель у них. Замість пащекувати, дайте йому багнета під язик. І верніть тим, хто його підіслав. У нас своїх вошей і бліх доста». - «І то правда, - докинув хтось, - розхитаємо за руки-ноги - і всі діла». - «Зачекайте, - почувся стомлений, але владний голос. То був священик у пропаленій сутані з обшморганим нагрудним хрестом і гвером на колінах. - Вогонь перевіряє діла наші... Покладіть його в переднє гніздо, Божидарове. Того відспіваємо пополудні, а приблуда най зустрічає їх із його гвинтівкою. Тоді й відкриється - свої вони йому чи чужі».
Бранко повів мене до заслони із сухого гілля. Коли ми порівнялися зі священиком, той приклав чорне триперстя до свого чола: «Научи нас, Господи, оправданієм твоїм...» Молодий серб відхилив хмиз. Там, над урвищем, було настелено пролаз. Ми перейшли його і стали на вузьку стежку під скелею. По ній міг іти лише один, і то боком. Так ми дійшли до вирубаного в бескиді карниза. Там лежав мрець, що вже почав смердіти. На шиї його запеклася рвана рана.
«Він тобі не завадить, - сказав Бранко. - Як сонце зайде за гору, Божидара прикладуть камінням. Копати ями тут ніде, та й ніколи. - Відімкнув на нозі вбитого залізну колодку, від якої тягнувся короткий ланцюг до корчуватого ялівця. - Сідай, русине, чи лягай. Як тобі зручно. Ти ж наш гість, - блиснув зубами в чорноті колючої порослі. - Гість, що сам себе з’їсть..: Така загадка є. Знаєш, що це? Свічка. Тут, приятелю, свічки горять недовго. Та стільки би біди...»
Бранко замкнув мені на нозі кайдани і підсунув неповний бурдюк, який витягнув з-під трупа. «Скажи, русине, правду: коли німаки підуть у наступ?»
«Не знаю. Присягаюся, що не знаю».
«Стільки би біди, ти однаково дізнаєшся про це першим. Якщо це буде вдень, штовхни ногою в прірву камінь. Він, падаючи, зрушить інше каміння. Ми почуємо. І кожен штовхне камінь. Зірветься ціла лавина. Спочатку вони засмакують кам’яного граду, а вже потім залізного... Якщо посунуть уночі, тут маєш солом’яні снопи. Пали їх і скидай в ущелину Ми побачимо і запалимо свої. Підсмажимо свиней. І буце видко, як по них стріляти. Так ми воюємо у своїх горах тисячу років. І тому вони й досі наші, ці гори».
«А як воювати буду я?» \
«Тобі дадуть патронів на три дні. їх буце небагато. Зате каміння тут вистачає. І пам’ятай: коли ті ненавидники рушать, ти будеш першою перепоною на їх шляху. Вони тебе не зможуть обійти».
«Вони і вб’ють мене першого».
«Стільки би біди... Але що тобі боятися - ти ж умієш заговорювати кулі».
«Я знаю говорити лише з тими кулями, що поруч».
«То й добре, значить вам не буде тут нудно. А я пішов».
Під вечір Божидара відтягли до ялівця, помолилися над ним і загромадили крем’яхами. Мовчки пішли, забравши з собою густий запах вівчарської стаї. Біля мене залишився лише священик, простягнув до вуст залізного хреста. Нагрітий на сонці хрест так же пахнув, як і мій ланець.
«Я помолюся за тебе, сину, а ти молися за них».
«За кого, отче?»
«За тих, кого вбиватимеш. Гірка ваша правда солдатська, бо не належите ви своїй волі. Цісареві слуги сси, та коли ви падаєте зі смертним криком, Гісподь у скорботі простягає до вас перших руки... Глянь, як гарно тепер Божидарові, - кивнув на кам’яну купу. - Вічний спокій на привіллі під небесною банею, де живуть лише громовиці й орли. Він уже це заслужив. Ми з тобою ще ні».
Мені залишили тридцять патронів, неповний бурдюк води, недопитий Божидаром, кварту винної горівки, черству хлібину і жменю солених сливок, що ростуть у цьому краї на древах, схожих на наші верби. Найбільше я радів воді, але її було безмилосердно мало. Я дурив змочуванням свій язик, навертаючи пам’ять до нашої Ріки.
...А вночі вони рушили. Це шепкула мені на вухо гора, застогнала, як на негоду. Я запалив для них добру ватру, не заганьбився б і перед ватагом Данилом. Я не стріляв у них - патронів було мало, як і води. Я стріляв поверхи, у протилежне скелище, і куля, відіцербуючи пласт, зривала не град, а цілі кам’яні потоки. Я чув, як бряжчать їх шоломи, піхви й цівки. Межигір’я озивалося луною зойків і стогонів. Добре, що я того не видів, інакше б їх жалів. Солдатам легше йти проти залізної зброї, а з каменем вони воювати не навчені. З небесним кам’яним дощем. Та ще й підсвіченим іскрами вогненних снопів. Серби з усіх боків підтримували мене. Так, що ущелина обернулася в пекельний казан.