Через те всяку роботу старий приймав як даність. А цю, котру вершив зараз, - ще й як покуту. Чужу і свою, бо встиг і сам немало потяти дерева. Доки його не було зупинено з неба, не пропалено блискавицею на серці застережний знак. І відтоді він став лише насельником лісу, а не губителем його.
Воно так: кожне сокрушене дерево, тобою не посаджене, щербить прогалину в Божому устрої і порушує рівновагу твого окопу, а отже - і твою. І тому старий розумів стурбованість Ріки його посяганнями. Але тепер він клопотався не Рікою. Він рятував своє гніздо.
Каміння вислизало з рук, бо на обмілині взялося жабуринням. Доводилося обмивати його і так опускати в торбу Так добрий газда заготовляє матеріал на підмурівок хати. А хіба він не мура клав? Ще й надійнішого - мура від Ріки. Стежив, щоб камінь упритул лягав до каменя, підпорною скісною стіною. Так Ріка буде тертися об кам’яну гряду, а не об глиняний берег. «Справді, - міркував тепер старий, - чому він покладався на дерево, знаючи, що в горах немає міцнішого матеріалу за камінь?»
Руки робили своє, плечі, зсутулені за вікування, до тягарів були звичні, ноги за день віднайшли собі вигідний брід, самі несли його тим порядком. А от бесаги не витримували. Тричі скріпляв їх дротом, аби дослужили до вечора. А наступного дня зладнував собі ноші з брезенту. Камінь є камінь, то не будз сиру перенести. Був би Торко, старий би впряг його. Ні, не руслом ходити, бо маржина побила б ноги об валуни. Кінь би волоком тягав каміння водою. Та яка то була б калація: наповнити міх, вертатися на берег, аби правити конем, висипати камінь і брести з міхом назад. Може, йому було б і легше, зате шкодував би коня. Торко під кінець геть устарівся, ночі перепочивав з довгою лежею... Ліпше вже так, як є. Не дурний казав: життя мудріше за нас.
Легше було йти навскоси, проти води. Так тобою менше хитає бистрінь, так крок певніший. Хоча старі люди й застерігали не ходити проти ріки. А він ішов, раз за разом. Ішов, бо мав у спадку інше правило - від вуйка Тимка: «Не приймай до серця забобон. Бо й він прийме тебе і полюбить».
e-puzzle.ru
Коли сонце пражило найдужче, старий знаходив собі роботу під протилежним берегом, у затінку вільх. Дерева на мокві були вкохані, аж темні. Либонь жодне дерево так не тягнеться за водою, як вільха. У рака біля води блищать очі, а у вільхи - листя. Навіть уночі. Не знати чому, але старий любив це дерево. Його не треба саджати, само вхопиться в бережок, зціпить його корінням. Деревина вільхи під корою черлена, як засмагле людське тіло. А дошки не бояться ні плісені, ні гриба. Хоч на мочилі клади з неї місток. Дошкам нічого не буце. Посивіють, почорніють, а не згниють, будуть служити й служити, доки нога людська чи звірини ступатиме по них. А якщо стоятиме без приторку, невдовзі завалиться. Вільха - дерево служіння.
Дід Микула вірив, що кожній людині відповідає якесь дерево. І вдачею, і обрисом. Може тому, що тінню ляже на немовля; може, посіє пилок на материну цицьку, що годує дитинча; а може, його насінина якось спарена з чоловічою? Бо дерево давніше за нас. І Божий ліс постав перше, ніж Божі діти. Якщо людині вдасться (коли вона відкрита світові, то неодмінно вдається) пізнати своє дерево, вона зможе брати від нього снагу і доброжиток. Добре таке дерево посадити на обійсті чи хоча б мати з нього вдома якісь поробки, цвіт, корінь, сухе листя. Коли розпиляєш своє дерево, то кола на зрізі, якщо придивитися, схожі на відбитки твоїх пальців. Ну а душа... Душу дерева треба вміти розгадати. Лишень не всякому це до снаги - аби свою розпізнав.
Кожній людині відповідає і якась животина, ширить на неї свою породу. Свого звіра старий знав, а щодо дерева... Відай, це має бути таки вільха. Чомусь дуже вона була йому привабною і близькою. Як і вона, прибився він до води, пустивши корінь у пісну землицю, і так же безшелесно ніс свою земну службу, посивілий, почорнілий, з нетрухлявою душею і невисушеним серцем. І вільху, і його живила Ріка. Лишень дерево з Рікою розумілося, а він це розуміння загубив.
Старий витягав каміння з наплинку і складав у купки, щоб потім нести на свою гать. За шумом води не почув, як із путівця звернув подорожній і присів на пень.