Так він думав. Бо той, хто робить, зігріває себе думкою про плід праці. Інакше це каторга, а не робота. Щоб перемінити руку, старий брався за косу. Вигони, що вдосталь прогрілися й нассалися вологи, кучерявилися темною отавою. Литовка змахувала її зі свистом - козі на сінце. Його й трусити не треба було - в’яло на очах, а під вечір уже стогувалося. Старий без потреби підходив до оборога і ситно дихав тим запахом, що аж у грудях ломило.
У суботу він прав уберю. Періщив по ній грабовим праником на камені, вибивав сіль поту і кіптяву ватри, придух намулу. До понеділка плаття сохло, тріпотіло на вітрі. Далі й сам мився з дьогтьовим милом, що залишилося від Торка. На коня в комбінаті виписували на два роки ящичок мила. Дьоготь мав уберегти тіло старого, вимочене й настуджене водою, від чиряків і виразок. Бувало, що натирав ноги горілкою і грів їх коло вогнища, доки не ламав його сон. Денна утома кликала ранній сон.
«Старий чоловік, як глина», - пришіптував собі, засинаючи, бабину приповідку. Хоча сам залишався
напродив твердий тілом і наміром. Може тому, що працював із каменем. А може, через віки мішанини плоті і крові пробивалося сім’я тих пращурів, Адамових дітей, що облюбували ці горові едеми й підкорили їх.
Про них читав йому з давньої книги під воловою шкірою вуйко Тимко. Були ті люди довгоногі, з орлиними профілями, світловолосі і в таких же ясних вовняних гунях. Через це їх раніше називали вовами, вовками, а відтак - дорянами (горяни ж!) чи дорійцями. Сокира правила їм за третю руку, а її лезо - часто за перше слово. То були дужі і відважні люди, напоєні козячим молоком і вгодовані дичиною, рибою, горіхами, ягодами й диким медом. Але гори, скельні пустелі їм були тісні. Вони обснували їх плаями, що й дотепер служать ногам верховинців, і ці артерії зносин простягалися все далі - до Балкан і Альп, до теперішніх Волощини, Польщі і Чехії. Доряни жили на узвишшях, розкошували над світом. Та прийшов час, коли їм загадалося наблизити долинний світ і підкорити його. Як колись ці предковічні гори.
І рушили вони нескінченною кудлатою отарою, прорубуючи тисові зарослі й загачуючи ріки, втягуючи до своїх лав племена інших гір. Вони йшли назустріч химерній вісті про безбережні теплі й солоні води, в які можна вмочувати м’ясо замість солі. І про соковиті солодкі плоди, схожі на сонце. І про виткі лози з рясними ягодами, питво з яких наповнює голову веселим шумом.
І про смаглявих тернооких жінок, круглих у стегнах, як глечики. Це їх вело. А ще - тривожна радість відкритих безлісних просторів, неосяжних долинних полонин.
Так вони дійшли до приморських земель еллінів, що жили розрізненими племенами під дрібними
царками. І дикою навалою легко завоювали їх. Вів цю пастушу орду заповзятливий і промітний верховинець. Вони йшли за ним, вимахуючи бартками, з гиком «Еге- е-ей!» Так переляканий місцевий люд і назвав їх ватажка.. А відтак і одне з морів, що омиває їх землі, дістало його ім’я і стало Егейським. Одні з прийшлих войовників залишилися гам, зіллявшись із мудрими еллінами, і витворили по часі першу світову державу. Другі пішли далі, гнані свербежем мандрів. Третім не засмакували помаранчі, вино і принади чужого жіноцтва - повернулися в свої рідні скальні купища і дикі вітроломи. 1 далі пасли маржину, вирубували й випалювали хащі, відвойовуючи собі скупі царинки.
«Ми їх насіння, цих дорян, чи горян, - підводив вислід вуйко Тимко. - Тих, що знайшли тут притулище навіки. Піднімаючись у гори, вони підносили до неба свої очі і свій дух».
Старий (тоді зовсім юний) любив розмірковувати над цими словами. І щось гарне, втішне збуджували вони в ньому. І в його крові шумить далекий відгомін тих часів, живе іскорка душевного вогню тих людей. А те, що це так, - він знав напевно. Скільки жолудів сіє дуб - усе під ним засипано бурими кульками - а закільчиться і вхопиться землі лише кілька, може й один. Так дивно, так смішно, що з того блідого черв’ячка за роки вижене буйносиле дерево, яке грудьми стане проти хижих вітрів і роздиратиме кроною хмари. Так і з іскрою. Приспана часом, під товщею попелу, вона може знову обернутися в полум’я, і як би воно не було заглушене, може знову спалахнути вогнем. Іскра, що посіяна в душі...