Ріка реготала, оскалюючи в білій піні зубате каміння. Іншого він і не чекав тепер від неї.
Старий вернувся на своє подвір’я, зайшов у хату, щоб одягти чисту сорочку і взутися. Щурив праве око, аби не впала в поле зору розколошкана постіль. А тоді повернувся і сторожко, несміло подався туди, де бузинові шатра нависали над старими запалими гробами. Гірко дався йому той короткий уріз відстані, наче вертався трясовиною пам’яті через усі п’ятдесят літ - до того полонинного підліска, де зачався новий оберт життя його подвоєного серця. Рамена на хресті були обтесані абияк, байдужою рукою. Що дивуватися: байдужа рука держала тепер цей світ рідкою, лінивою жменею. Розпеченим гвіздком було випалено на дереві: «Калина...»
«Ге? Хто? Де?» - стрепенувся старий, оглядаючись. Він уже призабув це ім’я. Як народилася Василинка, жона стала називати його «старим», а він її - «старою». Спочатку ніби жартома, а далі звиклося. Навіть у думках її так називав. Тепер, при могилі, не знав, як себе держати: чи стояти, чи присісти, чи клякнути. І що гірше
не знав про що думати. Чисто як дітвак-недоросток. Хотів уявити її в труні. Але живість її очей заважала цьому. Він ніколи не бачив їх заплющеними - її сірі оксамитові очі, теплі, як попіл бука. Бо він завжди засинав першим, а вона першою прокидалася. Очі ті майже не мінялися, хіба з роками поважчали, налилися
оловом. Сама ж була легкою, промітною, зовсім ще не вижитою, з твердими литками й сідницями. Коли на ніч розпускала волосся, коса гупала об перину, ніби падало щось живе. Старий аж здригався через дрімоту. Обертався на той звук: поряд воголо блищали дві знайомі осколини, що притягували місяць. І його, старого, притягували до себе. Вже не тим вогнем запалювали, що раніше, але довга стареча ніч загрівалася від їх тихого сяєва. І вій жив у ньому.
Ті очі підпирали його очі, лежали на ньому, де б він не був, ходили за ним назирці сивою тінню. Вони й зараз не давалися умертвити в його уяві. Та ще й ця світлина, обгорнута кимось у целофан і приколота до дошки. Образчик з непам’ятної молодості, либонь, з вінчального їх дня. Целофан, поморщений росами, потріскував на вітрі, як ватра того далекого літування.
...Вогник тоді облизував біле паліччя, як щеня кісточки. Коли сіклася над Руною блискавиця, пломінець здригався. Небесний вогонь із земним знаються. Як знаються вогні двох споріднених сердець. Ватаг ворожив над чорним казаном. І сам був чорний від сонця, що ходило тут біля ніг. Продував на долоні кукурудзяну крупу, піддіваючи нігтем смітинки. Тсуц сипав її золотим піском в окріп і чинно вимішував. Гори здригалися від близьких громів, від того цоркотіли дужки дійниць. А в старого навіть волосини вій не війнулися. Обернувся до нього: