«Слава Исусу! Як маєтеся?» - перебив його мислі уривчастий голос.
На бережку, обпершись на ліщиновий ціпок, стояв чоловічок у чорному. Монашик.
«Все добре, все миром», -1- не одразу й здобувся на відповідь старий.
«Я з гори чалапаю, перепочину хвилину. Даруйте, що відриваю від роботи».
«Нічого. Я теж не в ярмі... Того разу забули...ся ягоди», - старий місив слова, не знаючи, як тому казати
на ви чи на ти.
«Пусте, менше ноші - легше йдеться, - усмішливо промовив монашик, ретельно виводячи кожне слово. Так малі учні кажуть учителеві урок. - Сподіваюся, ви не дали ягодам пропасти?»
«Я дав їм скиснути на квас. У спеку ліпшого питва немає. До ваших ягід додав ще малину, ожину й брусницю».
«Я знаю. Я і сам з гір. Але в нас ягідний квас не роблять».
«Тут теж не роблять. Мене дідо навчив. А його призвичаїли в горах Сербії. Та що я тут гощу вас словами?.. Зараз дам квасу на пробу».
Старий сягнистими кроками перебрів Ріку і зник у кущах. Там, у пригінні, лежав його бугель із заткальцем, ледве наживленим на горловину, аби мав вихід газ. Вернувся з ним. Та от заковика - в що хлюпнути напою? Сам він пив із горла. Не довго думав, зірвав лопушину і згорнув її в чарочку, як це часто робив у лісових мандрах. Гість без посміху прийняв лист двома руками. І терпляче чекав, доки зелена чаша наповниться шипучим трунком, що іскрився, наче камінь-кривавець. Спрагло випив, не
відмовився й від другої порції. І не поспішав розтуляти уста, зберігаючи післясмак. А далі якось задумливо вимовив: «До-о-обрий». І старому здалося, що це слово далося йому легше, ніж ті, що витискав із себе досі.
Якийсь час вони обидва мовчки дивилися на Ріку.
«Бачу, ваша робота помалу посувається», - сказав монашик.
«Робота - не гора, посувається, якщо її двигати, - відповів старий. - Я це повинен зробити».
«Чому?» - чоловічок звів на нього пильні хлопчачі
очі.
«Бо більше нікому крім мене».
«Хіба? Залишіть щось і Йому».
«Кому?» - здивовано запитав старий.
«Тому, хто рівняє наші крокі і підтримує наші наміри... Чому ви вирішили, що має здійснитися лише ваша воля на цьому клапті Божої землі?» - монашик простяг руку до бутля. За лозину плетива зачепилася травиця, він її витяг і понюхав. Наче давав співбесіднику час на обдумування.
«Це не воля, - пояснив старий, морщачи чоло. - Це радше моя повинність перед тими, що відійшли ... А може, моя покута за минулі прогріхи...»
«Як різко пахне», - гість перевів бесіду на інше. Крутив у пальцях зіллячко, відщипнуте з бутля.
«Це васілик, - пояснив старий. - Ще баба посіяла на гробах. А він щороку відживає, і ніякі бур’яни його не заглушують. Трава мертвих...»
«Так, базилік. Я читав про нього, - чернець вдивлявся в непоказне бліде суцвіття. І тихо мовив, ніби для самого себе: - Запах смерті веде до смерті... А запах життя веде до життя. Це підказка для незрячих. Легше вибирати дорогу... Але й мені час пускатися в путь, аби встигнути на вечірню».
«Заберіть із собою посудину, - припросив старий. - В мене того квасу ціла діжечка».
«Вдячно візьму, пригощу своїх майстрів на будові. А ви, коли будете долі, завітайте подивитися на нашу роботу».
«Я нікуди не ходжу, бо маю свою роботу. З Рікою».
«Я вас розумію, - згідливо мовив той. - Діла одклад не йде в лад. - Поклонився знічено і замість прощання сказав зовсім інше: - Вона вас любить».
«Хто?»
«Ріка».
«Еге, любить, як коза ніж, - вирвалося в старого. - Якщо люблять, то жалують, помагають...»
«Поміч буває різною. Одразу її і не розпізнаєш», - докинув монашик уже з дороги.
«Не треба мені помочі. Я сам ще годен собі помогти!» - крикнув старий навздогін. Та одразу й засоромився своєї невтримності.
Ріка мовчала, прислухалася. Але не до них-до самої себе. В такому настрої важко було збагти, що в неї на гадці.
Днина сміялася до нього, торкалася обережними теплими пучками. Як мати. Душа тріпотіла, росла, розпирала груди. Наче той недоріка щось ненароком посіяв у неї. Ба що? Ніби нічого такого й не сказав, а прищепилося, як орішина до гнилого дупла. Раз він бачив, як із прогнилої порожнини в старому стовбурі вистромився твердий пагін молодого горіха. Відай, ворона впустила насіння. За рік деревце вигнало товщиною в палець, а ще через дві весни вже розпирало дупловину. Трутизна масно живила його. Нове дерево росло з праху старого... Так кільчилася тепер його душа, через згарище скрухи пускала вруна.