Уже й вивітрилося сказане монашиком, та самі слова наче повисли над ним, як бабки виснуть над водою. Вимучені, обтесані неслухняним язиком слова. Та чомусь легкі, прилюбні були душі. А може, він просто давно з людьми не говорив, тому й радий теплій бесіді.
«Ріка вас любить...» Що ти, бідачиську, знаєш про Ріку? І що знаєш про любов? Любить вона мене... Так любить, що готова притопити, забрати з собою... Хоча, правді бути, і любов буває всяка. Ще й яка зла, готова направду втопити в собі, спалити дотла любляче серце. Коли вогонь пристрасті запікає водно жагу і ненависть. І не знати, чого більше. О, він знав, як може любити жінка!
Вчора вона нагадала про себе, покликала його. Вночі рипнули двері. Протяжно й сумно. Старий почув це крізь сон. Підвівся на ліктях - нікого. Живу душу він вчув би на відстані. А домовики за клямку не беруться, ті затягуються в шпари. Дверні завіси без ужитку охляли й пустили полотно. Сам винен - двері на хаті мають ходити, дихати, як легені в чоловіка.
Дочекався світла і ступив на поріг. У сінях пахло черствим хлібом і мишвою. В сутені завчено обійшов світлицю. Добре, що було темно, - не хотів бачити розтерзану постіль, засмічену труском і глиною. Вперся коліньми в скриню, її на свайбу подарував їм стрий Матій. Підняв віко, простяг руку в прохолодне нутро. Перше, що попалося, - дідова запальничка з гільзи.
Тричі черкнув пальцем кремнієве коліщатко, і гнотик ухопився зеленавим вогником. Там же була в’язанка свічок, які дружина «приладила на діло». Він запалив одну. Збоку від стосика полотна лежали тісною груцкою складаний ножик і вуйкові олов’яні окуляри, бурштинові мундштук і штемпелик його вітця, бабин молитовник і її ж роговий гребінь, Калинині срібні завушниці, почорніле п’яльце тітки Гафії, несписані олівці вуйка Тимка, Петрові армійські значки, Василинин зошит із червоним келюхатим серцем на оправі, скручені в руру його грамоти з комбінату та інший дріб’язок.
Щось аж стислося йому під дихом, коли вживив руку в оту купку. Речі, як окрушини часу, підсилили в ньому чуття проминущості, своєї сирітливості. Поклав на долоньку материн наперсток і батькову чарочку з копнутим денцем. Виглянсуване і витончене роботою залізко і мутне, як п’яне око, скло. Вони - кожне собі - так цінували за життя ці речі. Як першу потребизну. Тепер здавалося, що в них живуть їх душі. І там їм любо й затишно.
Старий вернув наперсток у скриню, а штемпелик запхав собі до кишені. Хотів задути свічку, та пломінець її весело перегукнувся з чимось на самому споді скрині. Тьмаво блимнули черлені вічка коралового намиста. ї рука мимоволі посягнула в рундук. Витяг довгу низку, підняв її, аби роздивитися проти вогню, а корали - ціх!
і загриміли донизу, розтеклися по долівці. Видно, нитка перетрухла. Старий клякнув на коліна: в одній руці вогонь, а другою потягнувся до ближчої намистини, котру зупинив ярочок у дошці. Він обмацав пальцями ту зарубину і криво всміхнувся.
.. .Як вони любилися тих часів! Вона виповнювала його собою, як ріка в повідь виповнює береги. їх очі, зустрівшись, викрешували сміх; говорили одне одному дурниці, та дослухалися не до слів, а до голосу, що ховав якусь значущість, обіцяв щось; руки прагнули доторків, а двоє тіл розумілися, як равлик із мушлею. їх невситимі й непогамовні тіла. Любилися зазвичай під ліском, далі від чужих очей. І дерева рвалися за ними вслід. 1 тиша, що стояла до небес, прислухалася до їх знетямлених шептань.
Лише тоді він збаг смисл дідового: «Жінка нам потрібна така, щоб поклав руку на плече, а там ямка залишилася». Він пив з неї, з її ямок. Ішов до Ріки з дійницею по воду. А Калина чекала його в траві за дровітнею (де ж іще - в хаті повно кревняків). Ріка готувала їх до любощів. Спочатку заходив у воду сам, і від лоскітноїтечії' плоть його пружинилася й повставала в передчутті тілесних торків. Тоді ніс воду на бережину й обливав її. Від свіжості вона тріпотіла в траві, як рибина, і постогнувала, закусивши кулачок. Як і тоді, коли він виливався в неї сам. Вода заповняла ямки біля її ключиць, западину між грудьми, виямок пупка, промежину схрещених ніг, і він пив з них, гасив спрагу цілого дня без неї. Тоді вона не тільки стогнала, а й сичала, як молода змійка. І так же звивалася в отаві, вислизала з-під нього, слизька й гаряча. А він все знову й знову намацував її і брав тісним прихапком - руками, ногами, ротом, твердинею стегон. Серце тріпотіло в її горлі, хрестик на нитці плутався в ясних кучерях, а каблучка дрібно цокала об холодні зуби.