Якби не та рана, то, може, нічого й не було б. Згори вона бачила, як він полоскав у потічку роздерту шматину, як неоковирно ліпив на спину кровоспинне листя. Коли піднявся до табору, Ілена тихо шепнула: «Сорочку зашию. А рану... рану хіба залижу». - «Заживе, як на псові, - віднікнувся, аби щось сказати. - Не першина».
На ніч він стелив собі біля коней, бо в просякнутому потом і хмільними випарами гуртожитку душився. А на волі сон був ситний і короткий. Звично, як у лісові ночівлі, вставав, підживлював ватру, аби вранці кухарці не треба розкладати.
Вночі вона прийшла. Він учув це радше не слухом, а шкірою: щось застелило тепле сусідство вогню. Це була не звірка, тому він не розплющував очей. Через вузеньку щілину повік, через сіточку вій вгадав її обрис. Жінка нахилилася й стала рвати лапаті віяла папороті. Кинула сніп на ватру. Багаття під росяною зеленню зашипіло й пригасло. Тоді вона присіла біля його лежанки і обережно потягла ряднину. Він не ворухнувся, та серце видало його. І ніздрі, що затремтіли, як у коня, коли той хоче напитися.
«Я знаю, що ти не спиш, - сказала жінка. - Повернися на інший бік».
Він розплющив очі і побачив у неї в руках баночку.
«Хочеш присипати рану сіллю?»
«Хочу змастити її. Це мазь, яку навчила мене заколочувати баба».
Він повернувся на бік і принишк. Насторожено чекав торку, як удару блискавки. Її пальці вгадали в темноті рану і лягли на неї кульбабовим пухом. З них скапувала олива й холодила запалене тіло. Доторки були уважні, милосердні, але й збудливі. Він розм’як, віддався тим рукам на солодку поталу. Біль ущухав, та повставало щось інше, з сутемних нутряних глибин, темне й непогамовне.
«В тебе тіло, як у коня, - сказала жінка. - Дуже сильне і зграбне».
«З такою роботою й копита можуть з’явитися», - мучно всміхнувся він.
«Я не хотіла тебе образити. Ти справді схожий на породистого жеребця. Я таких бачила маленькою в Сиготі. Запряжені в бричку папа бургомістра».
«Я не ображаюся... Ти мене гоїрі».
«Я тебе скалічила».
«Пусте. Просто цапа треба було вирівняти на всі чотири лаби. И так ставати».
«Я навмисно впала».
«Як це?.. Чому?»
«Я впала в твої руки. Я цього хотіла і дістала своє. Тепер ти в моїх руках. А я свої руки знаю... Погана я жінка, глупа, блудна... Та що маю робити? Ніколи я ще так чогось не хотіла. І мені все одно, чи хочеш цього ти. Досить того, що хочу я. І мене це бажання палить. Чуєш?.. Не дай мені згоріти», - вона дивилася не на нього, а кудись угору, і місяць студив у її очах страшний загуслий спокій.
Він простягнув руку за її шию і витяг гребінь - холодне волосся впало йому на груди лоскітною зливою, затуливши світ і його самого в цьому дивовижному світі.
«Не бійся, я чиста жінка, - видихнула вустами в уста. -1 милася тільки-що».
«І я купався... з кіньми».
І все. Більше вони не розмовляли. Вона не дала йому розтулити рота. А він і не поривався. Вони любилися в тиші і наосліп. Лише коли підсушена папороть спалахнула вогненним стовпом, старий побачив над собою мідно тугі груди, вологу шию і такі ж вологі розгублені очі, й ненаситні губи в судомі солодкого болю. Навіть коні повернули свої здивовані морди на цей вихоплений з ночі образ. Підгоєна рана була роз’ятрена її нігтями, але він не стогнав - плакала вона. За чим? За розтоптаним самолюбством, за гіркотою самоприниження, за втраченою волею в чужому стійлі, за пустими вчорашніми днями і пісними ночами?.. Ніколи не дізнається він, за чим ридала ця розкішна жінка на вершині їх гріховного, злиття.
Дрімали потривожені гори, лежали мертво пошрамовані плаї, стояли понуро дерева, очікуючи завтрашнього присуду. Вичахла без уваги ватра, а вони горіли й далі, спалюючи одне одного. «Дай мені згоріти дотла», - молила вона в знетямленні. Всі жінки в чомусь однакові: в бажанні бути любимою і єдиною бодай на мить. Навіть під чужим дахом. Хочуть поєднати рай із пеклом. А так не буває. А якщо й буває, то лише на короткий час. І лише для одного. Бо завжди комусь рай, а комусь - пекло.