Відтоді ночі дніли для них без кінця-краю. Старий дочікувався першої вечірньої зорі, як колись у дитинстві різдвяної. Дочікувався, як хворий ліків на рану. Бо розбурхана пристрасть - та ж хвороба, лише з болем солодким. Вдень вони не стрічалися поглядами, приберігали їх на вечір. Ілена сміялася до інших, лукаво грала очима й тілом, глухо обтягнутим уборами, аби приховати сліди нічного шаленства. І лише він знав про природу зворушливих синців під оксамитовими очима. Очима, ще не допитими до дна.
Вони майже не розмовляли. Навіть уночі. Про що їм було говорити? Якось він насмілився запитати, чи вона вільна. «Нащо це тобі? - здригнулася. - Не тягни в душу зайве. Тобі добре - і край!» Іншим разом Ілена запитала, яка страва йому найбільше смакує. «Гаряча», відповів він. «Ти маломовний. Мовчуни невтомні в любові... А своєю найкращою стравою я тебе вже пригостила», - сумовито сказала вона. Вночі Ілена була іншою. Мабуть, справжньою.
Так вони мовчали одне при одному, хоч це мовчання не було обтяжливим. Бо мовчали не кожен про своє, а про спільне. Про те, що їх єднало і роз’єднувало. Хоча, бувало, на гребені заласся вона гортанно щось шепотіла по-румунськи.
«Кого ти кличеш?» - запитав якось він.
«Бога. Я дякую йому».
Його дивувало: сільські жінки пахнули кухнею, димом і молоком, а ця - пряними трунками й незнайомими квітами, що перебивали пахощі дозрілої літньої ночі. Так пахли згодом напої з диковинних пляшок Аркадія. І так же незвично п’янили. Розум ніби при тобі, а думки з голови кудись звітрилися. Куцись попливли сивими серпанками поміж зорі. Поклавши їй голову на твердий, як бубон, живіт, він праг, щоб ніч не кінчалася.
Цей угар тривав десь місяць. Достатній час, аби вситити потяг і розгледіти одне одного краще. Аби спробувати зрозуміти, що їх звело. Можливо, якось спізналися їх зголоднілі тіла? Спізналися в таємничій чулості, що можуть обдарувати одне одного водограєм люботи... Тіла, але не душі. Щодалі частіше він запитував себе: що його ріднить із цією жінкою? Що, крім по-злодійськи вкраденої ночі тілесної радості? І чим вона краща за його Калину?
«Всі жінки однакові, коли загасити свічку», - бовкнув колись ізп’яну його батько. Говорив він рідко, але мітко.
Всі жінки однакові. Надто чужі. Та нездоланна тваринна хіть гонить чоловіцтво на нові лови, на нові проби. Збурює кров і розцвічує уяву. І ми залишаємо на світлій галявині оленицю і підносимо тремкі ніздрі на чужий запах, і кружляємо хащами, збиваючи копита, ламаючи роги в боях невідомо за що і за кого. Аби, втомивши ноги і остудивши серце, знову вернутися на сонячну галявину, де нас чекає до болю рідний запах і дух. Якщо чекає...
В горах новини носять птиці. Касирка, що вивезла їм сюди зарплату (хоча що тут у лісі купувати?), ховаючи очі, зрешетила йому: «Ваша Калина просила передати, що домів можете не вертатися. Моє діло мале - я переказала». Жінки і в цьому однакові - в солідарності проти перелюбства.
Старий чекав чогось такого. Чекав, як кінь, що застряг у колії, чекає окрика чи батога. Та все ж додому прийшов. Коня не розпрягав. Усе було не так, як завжди. Хата беззвучно зяяла чорною дірою дверей. Мальви, давно не поливані, згорбилися. Навіть Ріка привіталася мляво, ухильно. Навіть кури зарозуміло обходили його у дворі. Рипнули сінешні двері ■*- продерли душу. Вийшла на поріг Калина, з невидющим поглядом і твердим дерев’яним лицем. Винесла бесаги, перекинула через коня. Ляснула долонею по крупу. Кінь пішов, а за ним і він. Довго йшли вгору по Ріці. Мудрий кінь весь час оглядався, відчуваючи марність ходи. Потім десь стали, кінь пасся, а він далі ходив уперед-назад. За водою і проти води, за своїми думками і проти них. І не бачив у лісі лісу, не чув шуму Ріки, не відчував дощу, що скапував йому з бороди, не помічав, коли день переходив у ніч. Нічого не їв, лише спрагло пив нахильці з берега, заливаючи порожнечу, гасячи сердечну скруху.
Так перебув три доби, доки кінь не став іржати під мулькою ношею. Скинув з нього поклажу. Кінь радісно борсався в Ріці, свіжив натерті садна. І старий за ним пішов убратий, як був. 1 прошепотів дідову молитву: «Водичко, найстарша царинксг. Омиваєш гори, доли, коріння, каміння - обмий і мене від усякої мерзи». Ліг хрестом на плесо, віддався течії. І Ріка прийняла його, як блудного сина. І гойдливо понесла в долину, обминаючи валуни і вирви. А кінь ішов берегом. Доки Ріка не виштовхнула безвільне тіло на зарінок біля Зрячого Каменя. Тут починалася його дідизна. Він клякнув перед каменем на коліна й сказав: «І ти тут, вроджений горою, і моє тут коріння. Ти не можеш зрушитися з місця, а я можу. Можу видерти корінь і спробувати посадити його деінде. Що на це скажеш, намолений каменю мого діда: пускатися мені в чужину і з чужою?»