«Ти, хлопче, Божий день тут перебудь, бо піб’є ’тя буря до кісток. Чую шкірою - градом несе», - дмухнув на долоні, здуваючи кукурудзяний пил, і витер їх об волосся.
Заходила неділя-ладився празниковий вівчарський банош. Забігло з двору біляве дівча, принесло на лопушині грудку масла і коновку збираної сметани. Ватаг долучив це до паруючої крупи. З кінця ножа сипнув сірої солі. Тоді присусідив збоку на жар пательню, нарізав у неї сала, вбив п’яток яєць. Коли банош дійшов, перевернув казан на дошку, ниткою накраяв кусні, розніс по мисках, насипаючи поряд зеленувате кришиво бринзи. В ніздрі вдарило терпким духом овечого поту й перепрілого різнотрав’я. Ват^г піддів пальцем глиняне горнятко, озирнувся: «А свіжої води неє. Калино, серце, біжи до кадуба, ще встигнеш до мокра».
«Я поможу», - схопився він і гулькнув із колиби слідом.
Тверде свинцеве небо насідало на гори, шипіло колючим вітром. Стоголосою тривогою блеяли в кошарі вівці. Вейкали чабани, пси їм помагали. Вгиналися шовковими габами трави, шепочучи щось зловісне. Вогняні батоги з сухим тріском сікли овид, вогнем писали по горах. Трава пружинила, як дротяна щітка, опиралася вітру. Він біг пригинаючись, щоб не втратити очима її білих литок. Влетіли в ліс, букові шапки приглушили гримоти, але затемнили простір. Тепер його вело дзенькання відра в її руці. І запах - запах зеленого тмину, що перебивав озон передгроззя. Так вона пахла, це він учув ще в колибі.
Щось затріщало над головою, наче хтось роздирав брезент, і дужі краплі кулями прошили листя. Кислі струмені вдарили в обличчя, потекли під сорочку. Він послизнувся і сторчма головою полетів уперед, збиваючи з ніг і її. Покотилися ярком в одній живій грудомасі. Дівка вискнула, запинаючись полою роздертої сукнини. Кліпнула блискавка, засвітила тугі молочні стегна з кучерявою золотистою платкою. Він аж ротом зіпнув від несподіванки. А вона вхопила відро і натягла йому на голову:
«Не смій на мене випулятися!»
Так і йшли далі, вона держала його за рукав. Залізо холодило вуха і чоло, в голові гуло, як у бочці. А крізь задушливий морок ясним відбитком проступало її мокре мармурове тіло з печатками папороті. Йому здавалося, що хтось хихоче збоку. Може, то шурхотів торішній листяний устіл? Йшли, доки вона не цоркнулаоб жерсть патичком:
«Гей, ти, бляшана голово. Знімай відро, люди воду чекають».
Криничка темніла в моховинні під кострубатим коренем. Білі лишаї заткали стовбури буків, і від них було аж видко довкола. Дівчина дістала алюмінієву кварту і смачно напилася. Одною рукою жужмом стискала подерте плаття. Тверде груденя волого випиналося з тріснутої матерії. «Як писочок поросяти», подумав він. Перебрав від неї кухоль і теж напився, шукаючи губами шерехате вінце.
«Я теж люблю пити із щербинки», - радісно видихнула вона.
«Знаю, бачив. Солодка твоя щерба».
Вона зашарілася, скинула очі-як бритвою протяла, осяюючи його водно з блискавицею, що повила вогненним перевеслом мокрі верхи. І та мить засліпила його. Не очі, а зриме серце. Довго, дуже довго, як у нескінченному сні наповняв він кухликом відро. Чи, може, і посудину пробила небесна громовиця?! Метал брязкав об метал, а її зуби стукотіли поряд від холоду і чекання. Коли відро було повнісіньке, він зачерпнув останню кварту.
«Ти ще не напився?» - прошелестіла синіми губами.
«Ще ні».
«То пий уже наскоро», - просила вона, не просячи.
З її чілки скрапувала дощова вода і стікала' ярочком до кутика рота, і він, опустивши в мох горня, потягся до того струмочка губами. І злизав його. Ще раз і ще раз. І вона не відсахнулася, лише приплющила очі. А він спивав вологу з її лиця, а потім грів теплом свого дихання її шию і груди. Мокрі коси тепер пахли достиглим тмином. Дощ сіявся через густе решето букових крон, укриваючи їх сизою пеленою, а вони стояли в сторожкій дрожі, як зачаровані. Хто знає, скільки б вони ще простояли так, прислухаючись до бурі, що зароджувалася в кожному з них, якби не горовий трубний клич, що переміг небесні гримоти.
«Иой! - стрепенулася вона. - Тагуньо кличе трембітою».
Той звук був схожий на трубіння старого оленя, що кличе оленицю на далеку поляну, ревно вибиту копитами. Він би й сам прийшов за нею в гущавину, та на заваді широкі роги-крислачі. А тут, на лісовому тирлищі, він готовий дати герць кожному молодому бикові, що ув’ється за його самицею. Він кличе її, можливо, на останнє шлюбне спіткання. І стільки в тому зові благання, смирення і відчаю, що нишкнуть листом дерева, а звірина по хащах сумовито схиляє голови.