Так Йонко став матеріалом великого різника, хірурга, підзвітного самому Гімлеру. Добрий тиждень він їв і спав, їв і спав. І ні про що не думав, готовий до всього. Бо знав, що свиней ситно годують перед м’ясницями. їв і спав... А потім лише спав. Бо їсти не міг. Рот був замотаний і горів жаром. Привели його до доктора, і той дав йому соломину, щоб смоктав какао з горнятка. Йонко виссав одним духом і скосив очі на почату пляшку шнапсу. «Яволь, - кивнув ствердно різник. - Ми заслужили випивку. Добре попрацювали», і націдив йому повне горня. Дивно, але пекучий трунок гасив гарячку рота. А згодом - і душі.
Розпеленали бинти, і на Йонка з дзеркала глянула рийка сома - червона, губата, з одвислими вусами ниток.
232
Знайомі були тільки очі й підборіддя з ямкою. Все інше
чуже, притулене й пришите, як латка до старої торби. Шви гнили, кровили сукровицею. Клаубер давав забарвлений чимось спирт, аби промивати, і втішно прицмокував: «Чистий Давид... Як у Мікеланджело... Недарма я так довго шукав натуру».
Ионкр тихцем спирт випивав, а рани заживали самі по собі. «Що він зі мною зробив?» - запитав якось санітара. «З тобою нічого. А з того молодого єврея злупив, як лико, півобличчя і пришив тобі. Тепер маєш чим шамкати. Було б що». - «А де той бідака?» - «Де? Здимів через комин». — «За що?» — «За те, що «морда жидівська». Та ще й без морди...» - зареготав санітар.
Йонка тоді замлоїло, вперше за табірне буття. Губи йому довго не піддавалися. Вчився чужим ротом розмовляти, сміятися, їсти. І пити. Це давалося найлегше. А спирту було вдосталь. Ним мили руки, інструменти, операційні столи. Йонко вже помалу прислуговував Клауберу. Коли випивав, снилося, що той, чиє лице він носив, шепоче йому щось сумне - його ж губами. Чужою мовою шепотів... Йонко силився зрозуміти, що він хоче йому сказати. І не розумів.
Рубці затягувалися, шкіра розгладжувалася, оживала. Його твар набула нової, виразної подоби. «Красунчик», - називала його медсестра фрау Труді. Персонал добре ставився до нього, бо Йонко був «роботою доктора Клаубера». Він подумав, що, мабуть, і Шпрінца вже не смішкувала б із нього. Тим більше, що відтепер і він мав дещицю іудейської крові.
Кошмарні сновидіння скоро минулися. Та явність була страшнішою, ніж сни. Доктор Клаубер «вирівнював людську природу», виправляв її помилки. Карликам подовжував гомілки, довготелесих укорочував, вирівнював кривих, згладжував горби, безногим і безруким пришивав кінцівки. Таких було мало, тому спочатку людям відтинали здорові, а тоді пришивали наново. За що тільки не брався цей невгамовний різник! В окремих штубах лежали діди, яких відмолоджували. Натомість дітей зістарювали - за місяць-другий їх рум’яні личка мінялися на зморщені яблука.
І був цілий блок молодих жінок, яких запліднювали так, щоб вони народжували двійнят, причому хлопчиків. Рейху потрібні були солдати. А санітарів, що доглядали жінок, стерилізували. Але ті цим не переймалися, бо тут стерпно годували й не били. Ионко не раз заглядав у шпару, коли Клаубер оперував. Обличчя його було, як мармурове, а очі горіли. На скельцях окулярів схрещувалися відбиті ножі й спиці. Доктор морщив чоло і ворушив губами, наче відчитував безмовну молитву. Це було схоже на якесь таємниче ворожіння на крові. Власне, це й було певне чаклунство, яке важко було збагнути.
«51 поправляю недоробки Бога», - гоготав він напідпитку.
«А Бог за це не карає?» - насмілився спитати Ионко.
«За що? Зате, що я виконую роботу краще за нього? Він може покарати хіба що із заздрощів. Але чим - пеклом? Таж ми з тобою давно в пеклі. Ти вимушено, а я створив собі пекло для власного користування».
1 ось одного дня Клаубер покликав Ионка і поклав перед ним нову смугасту блузу з номером, а при ній мішечок. «Одягай, не лояльний номер. Скажеш, що відбився від матері, коли вас провадили на роботу в Німеччину... А тут маєш пігулки. Заживай їх не більше однієї на день. Це підкріпить тебе в голоді. Не хочу, щоб моя робота пропала марно. Живи, Йване! Скоро табір згорнуть і тих, що зможуть іти, поженуть на нове місце.
Видобув із шафи пляшку горілки: - А це - кращі ліки для душі. Я поправив твою плоть, але душу... вибач - тут я з Господом не сперечаюся... Живи з такою душею, яку збережеш після всього...»
Пігулки були чорненькі, схожі на козячі бобальки. Вони справді врятували Йонка. Глупої ночі, під заграви і гуки зі сходу, їх погнали в сніги. Йшли ночами, щоб їх не викрили англійські літуни. Слабші тиснулися в середину колони. В руслі живої ріки легше волочитися. І тепліше. Та все одно тут-там на снігу залишалися сірі грудки тіл. Живі кидалися на них шуліками, здираючи шмаття. Конвой стріляв уже в голі мощі. Виснажені люди ледве йшли, але й так тягли на собі всяку мізерію, хапаючи ще й чуже. Йонко й раніше бачив, що обтяженість зайвиною вбиває скоріше, ніж нестача. Сам ішов у полєгші, залишивши в Аушвіці себе колишнього разом із старою личиною.