«Ти розумієш примову трембіти?» - запитала вона.
«Нє».
«Вона зараз співає таке:
Дівко моя мила, лишай граблі й вила.
Най росте зелене, ти лети до мене.
Так мій татуньо замолоду кликав маму, коли йому банувалося без неї в полонині. Тепер це ж грає в тривозі за мене».
«А я?» - шелеснув він затвердлими від дощу губами.
«Що ти?»
«Як я кликатиму, не маючи трембіти, коли мені забажиться побачити тебе?»
«То вже твоя жура. Свищи в листок трепети між долонями або пускай долі рікою білі косички. Може я з берега їх завважу».
«І піднімешся до мене в гору?»
«Гов, який скорий! Ще до мене не зійшов, а вже волить, аби я тяглася до нього на хмари».
«Я зійду. Каменем скочуся, бервеном спливу по
Ріці».
«Що мені з каменя?! - збитошно хмикнула вона. - Що мені з колоди?!»
«Не знаю чому, та кам’янію коло тебе, твердію, як стовп дерев’яний...»
«Бачу, бачу... прут з тебе пнеться під черевом», - вколола нараз і словом, і голосом, і поглядом лукавим.
Не встиг отямитись, як гук трембіти урвався. Та лише на мить. Знову озвалася трембіта, але вже іншим голосом. Тепер вів свою нугу молодий олень. Трубів похапливо, нетерпеливо і водночас владно, збиваючись аж на гнівливе гарчання. Від збуреного шалу йому не вистачало повітря. Хвища вітру невдоволено рвала ті звуки. І йому вони рашпілем продерли вуха. Запитально обернувся до дівчати.
«То Штеньо дує, батьків подільник», - спішно пояснила.
«Про що дує? Теж за тебе боїться?»
«Радніш за себе. Не можу розібрати за вітрвм. Най трубить. Що вітер принесе - те й віднесе... Коли вступимо в стаю, скажемо, що я зірвалася в зворину, а ти мене витягував і сам загримів. Ачей повірять».
«Повірять, якщо дурні».
Може, хтось із вівчарів і повірив їм, тільки не Штеньо. Довготелесий, рукатий, гострий плечима, коліньми і носом, наче витесаний із розколотої крокви. Сидів вовкувато обіч, заціпивши в собі злість. Зіниці його проти вогню блискали бритвами, відкрито кололи прийшляка. Знамо за що. Чоловіки, як ті олені, знають, чують - за ким поводить ніздрями олениця. А відтак сама його поведе. Та тільки одного.
Він теж сидів відчужено в тому гурті, їв банош, як своє вухо. Боявся стрітися з очима дівчини, що в кошлатій батьківській гуні прислуговувала чоловіцтву. До кожного рівно світилося її промите небесною водою личко. Лише до нього бокувалася. Зате ватаг - навпаки, виказував йому пошанівок. Бо справний легінище, і з довозом завжди в нього лад, і доньку з буремного ярка порятував. «Випий собі, хло’, келишок сливлянки. Загрієшся, обночуєшся, а з першою росою збіжиш уділ».
По добрій гостині, по звичних сміхах-брехах засадили у ватру пня, аби довго не вставати, і повкладалися на сіннику. Лягли і, вморені, одразу затихли. Просився до колиби й бурвій, довго торгав двері і свистів у жерло комина, та й він притих, запеленаний клоччям хмаровиння.
Сон не йшов, дражливий запах тмину відганяв його. Тут, у піднебессі, владарювала інша ніч. Потайна і сторожка, як вівчарський пес. Вона заглядала йому в очі через заплющені повіки і безмовно щось запитувала. І, здавалося, - не буде кінця тому допиту і межі тієї ночі. Він удавався до надійного способу приспати себе: розглядав уявно каміння в Ріці, і з тремких сонячних сітей снувалася дрімота, що тут же зривалася, як риба з гачка. Він міг засинати лише коло Ріки, під її шумливу колисанку. Гори стискали товщу повітря в його межигір’ї, а Ріка прошивала той хвойно-листяний настій електрикою бистрини. Ніде не дихалося так легко і ситно, як на їх заріччі. А тут, на полонині, протяжив ріденький люфт, і легені хапали повітря марно, як дірявий ковальський міх. Наче голова й далі була у відрі. Хто таке бачив: спати в хмарах?!
До півночі він просох, сіно спило вологу. Затерпла рука взялася мурашками. Труснув нею і вчув чужі пальці, що пір’їнами лягли на його кисть. Калина! Звідки, як вона знайшла його в теміні колиби, як дотяглася до нього в щільному згромадженні тіл?! Він узяв її руку, як перепеленя, в свою широку долоню і легенько стис. їй було затишно там, подячно подзьобала нігтиком. Він відповів. їх пальці розумілися, тішилися обережними доторками, а далі й пестощами. Вона випереджала рухи тієї гри. Вчила його мови пальців, як допіру відкривала мову трембіти. Пень у ватрищі дотлівав під сивою шапкою попелу. Вичахала й ніч, підтягуючи із зворин туманну студінь. А їх сплетені руки переливали одна в одну тепло розбурханої крові. Скріплений спокоєм цього живого замка, він на часину заснув.