На день їх заганяли в тісні хліви. Там вони спали навстоячки в липкій холодній задусі. Не пускали ні до вітру, ні до снігу, щоб могли зачерпнути жменю замість води. Ловили ротами крижану порошу що сіялася крізь діряву стріху. Цементні копальні Ебензеє вони почули раніше, ніж побачили, - на зубах заскрипів кам’яний пил. Згодом цей пил сідав їм на голови і на вії, в’їдався в шкіру, а на легенях за ніч утворював кірку, яку ранком розбивали, гупаючи кулаками в ребра. Юшка теж була з цементною осугою замість жиру. А сіре хлібеня з висівок, куколю, тирси і камінців ділили на дев’ять частин. І сніг був сірий, і на ньому вовтузилися сірі воші з кайлами і лопатами. Знесилених тут не спалювали й не душили газом, просто скидали в забій. Вночі їх терзали вовки і лисиці, вдень - круки. На сірому тлі були чорними лише ці птиці, бо, наївшись людських потрухів, старанно чистили пір’я.
А котрогось ранку їх не розбудили копняками і лайками. Люди зі страхом вийшли на плац. Було тихо і порожньо, вишки стояли голі. Те, що німці втекли, першою зрозуміла арештантська верхівка - штубові, капо, кухарі, писарі, десятники. Вони вислизали з гурту і задкували до дротів. Збилися в сирітливу купку Тоді сіра лава здригнулася і посунула на них. Били мовчки й немилосердно, вкладаючи в цю солодку роботу останні сили. Могли взяти в поміч дрюки і ломи, але не брали. Били їх тим же інструментом, яким били їх ті дотепер, ногами. Били не до смерті - дотр, доки ті ще ворушилися, як воші, але вже не затуляли обличчя. Такий закон табору.
А потім, уже з ломами, кинулися на комори. Коли зайшли у двір армійці, стишуючи крок, на них ніхто не піднімав очей. Люди їли.
«Парнішка, у тебя ліхой апетіт!» - ляснув Йонка по спині веселий танкіст.
«Що таке апетіт?» - спитав Йонко. Він знав різні слова з різних мов, а цього ще не чув. Не було такого слова в концтаборі.
«Дуралєй, учі русскій!»
Йонко хмикнув - ще цієї біди йому не вистачало. Хоча даремно. «От суми да тюрми не зарєкайся» - ті ж руські вигадали. Вигадливий народ!
За ними одразу ж прийшли англійці. І ті, і другі навперебій сватали в’язнів до себе. Спокушали одягом і харчами, знадливими картинками їх життя. До Карпат не було ніякого руху. «їдь до Румунії, там рукою подати», радив Йонкові офіцер у червоному кашкеті. Справді, думав Йонко, няньо їздив на торговицю до Сигота... 1 поїхав.
Потяг «на Румунію» зупинився в Караганді. Один табір, другий, третій. Мало чим відмінні від німецьких. Та Йонко був уже не тим рідкозубим недоростком, мав не лише новий рот, але й новий розум. Тримався майстровитих людей, знаючи, що робота хліб знайде. Він умів знаходити іншим роботу, а собі хліб.
Клепали запчастини для суден і літаків. Всякого металу - гори. От і пристосувалися випилювати хрестики - мідні, латунні, срібні. Товар був ходовий, після війни люди верталися до Бога. А Йонко це сплавляв поза зону, а звідти приймав плату. З часом зажив такої довіри, що й золото йому передавали для особливо мистецьких поробок. Та й табірне начальство потребувало подарунків «на гору», і для дружин з коханками. І тут Бог помагав Йонкові, хоч сам він у Божі діла не потикався.
Йому таланило, бо ступнув на тому поприщі далі, ніж Мошко, збагнувши головний закон комерційного успіху: одна рука має брати, друга - давати. Тоді це ділання не всихає, як ріка, що повсякчас підживлюється золотим дощем. Та ще коли гроші тебе не засліплюють. Гроші Йонка хвилювали мало, більше - самий коловорот їх і таємнича влада, яку вони давали. Навіть за дротом, навіть над тими, що тебе гнобили й упосліджували. Бо люди - скрізь люди. І скрізь потрібна послужливість таких, як Йонко. Вони - як дріжджі для тіста, без яких не буде доброго хліба. Не буде ситного життя.
... І прийшов день, благодатний день, коли легкими ногами ступив на межигірський путівець бородатий чолов’яга в ясному кожуху і в чоботах на рипах. В руці мав шкіряний кофр, а в очах - рясну жменю гострих тернин із цілого світу. Ніхто не впізнав у ньому хирявого недоростка Йонка-жидика. Хіба що старий облізлий заєць, що здуру вискочив із-за Зрячого Каменя і випулив перестрашені очі. Чоловік радо його привітав: «Агов, братку! Ти все ще живеш, як і я? Ну-ну, бережімо свою шкуру, яка не є».