Дома всі насторожено притихли перед незнайомим прийшлим. Лише мати рушила до нього на тремтячих ногах і відтягла праве вухо - там білів задавнений рубець від серпа, ще з дитинства. «Йванко... дитина моя солодка». Вуха Клаубер залишив йому свої. Йонко засипав тоді всіх дарунками. А за місяць одружився, взяв повненьке маломовне дівча. Ще в таборах собі вимріював дівчину товстеньку, тілисту, бо довкола всі були худобні. І щоб тиха була, щоб слухала вона, а не він. Він доста всього начувся. І вгадав вибором: жона за життя не мовила йому жодного кривого слова. Хоч і було за що. Пив він, пив чорно.
А коли не пив, ставав на короткий час розважливим, промітним чоловіком. Копійка сама йшла йому в руки, хоч він і не брав до них ніякого інструменту. Так заробляв
вигадкою, хитрістю, гендлем. Сказано - жидик. Коли тесть журив його, щоб брався якоїсь поважної роботи, той підсміювався: «Я не робив навіть там, де за це розстрілювали або тлумили в кам’яному мішку».
Про Йонка казали: куди не ступить, за ним золоті верби ростуть. Він перший привіз у гори бензопили, міняв їх на дерево. За дерево брав оцинкований гонт, яким верховинці крили хати. А їхній дах тесть не дав перекрити, так і залишилася хижа під драницями. «По блясі дощ б’є, як по тім’ю», - хмурився старий Микула- звіролов.
Йонко приймав від людей (де ще тоді були австрійці і шведи?!) ягоди, гриби й шкури. За ними приїздили із степів машини, повні соняшнику. Потім баби стояли з мішками по базарах і вокзалах, продавали насіння в пакетиках із газет. Повсюдно стояли, аж до Москви.
Йонко підбив голову колгоспу завести звіроферму, шити рукавиці, плести кошики, мотати трансформатори, збирати транзистори, чавити вино з яблук. Людей на роботу звозили з десяти сіл. На їх обійстя приходили чужі люди в пальтах, радилися під деревами, хитали головами, махали руками, тупали ногами. А Йонко мовчки слухав і їв сливи. Кидав у траву кісточки і кілька слів для прибутніх. І вони відходили, притихлі й запалені примарною надією. Приходили румуни, грузини, цигани, євреї. Діти чули, як батько розмовляє з ними не по-нашому.
А «Волги» і «бобики» бігали понад Рікою, як насолені. Десь невидимо крутилася загадкова громіздка й потужна машина, а іскри до її мотора висікалися тут, у затінні кудлатих лерх, під сивою смерековою стріхою... І от знагла голів колгоспу і сільради, а заодно й в’язку районних начальників, посадили. Прийшли і до Йонка, нервово щось випитували. А він щиро сміявся і знизував плечима. Зробили обшук, пересіяли зерно, перетрясли оборіг і пішли.
Грошей у хаті не було ніколи. Загс всі були вбрані і ситі, мали доглянуту худобу. Йонко ще в концтаборі навчився обходитися без грошей. Не гріли його гроші.
Може, гріло щось інше. Якщо гріло. «Мені не треба дев’ятсот. Мені досить двічі по двісті і раз п’ятсот». Така була в нього приповідка.
Після арештів чужі перестали являтися. Вибирався в світ час од часу сам Йонко. І привозив крупи, цукор, макарони, олію, ящики горілки. Спочатку машиною, а відтак у руках і на плечах. Це був уже інший Йонко. Не той, що завжди сміявся. Він мав світлу голову, але потайну, темну душу. І нікого туди не впускав, наче оберігаючи рідних від мороку, який приніс із собою. «Може, він і шахрай, - розмірковував вуйко Тимко, - може, зрадник і великий грішник, але ми не маємо права судити його, бо в нього є якась своя правда, яку іншим важливо поважати, будуючи свою». Але домашні так і не збагнули її, бо Йонко не любив довгих просторікувань. Він навіть не довершував при розмові фраз. Може, йому не цікаво було розмовляти з ними, а, може, втомливо...
Доки вистачало питва, він пив. Палив своє життя, як копійчану свічку. Пив, майже не заїдаючи. Замість закуски втягував у себе ситні, пахучі воздухи. І не міг тут надихатися після крематоріїв і шахт. В останні роки життя Йонко лишень пив, не переймаючись хазяйством. «Я в законі, - мимрив у хмільній тлумі. - Мені трудити западло». Коли його спаралізувало, міг піднести за день до рота хіба вже чарочку-другу. І то лише тому шкалику, що привіз звідти - дарунок друга-латиша, якого врятував від голодної смерті в Якутії. Шкалик був вирізаний із бурштину, який викидає на берег Балтійське море. В камені, що просвічувався, як майський мед, серед білих пухирців повітря застрягла мурашка. «Робіть, робіть, гаруйте... такою й ваша доля буде», - бурмотів Йонко- жидик, показуючи нігтем на мураху в бурштині. Чоловік із чужим обличчям і світовою чужістю в душі.
Його комірчина, постеля, крисаня і навіть старий пес, що любив дрімати поряд, пропахли сивухою. Син його натоптував у чарочку смоли-живиці, щоб немічній руці важче її було піднімати і щоб менше залишалося вмісту для горілки.