«Вуйку, ви лікуєте все і всіх, - домагав він Тимка. - То невже не можете вилікувати няня від п’янки? Чи не хочете?»
«Не можу і не хочу», - відсікав той.
«Чому? Він же вмре від горілки».
«Ні, він п’є, щоб жити...»
«Ну ось ми й випили з вами, няню», - мовив тепер старий самим сухим горлом. І ще випив. Останнього свого дня батько, що відмовчувався цілими тижнями, несподівано попросив його: «Випий зі мною». Але син відмахнувся: «Не меліть дурниць!» Спішив до роботи. Так і поніс із собою в ліс оту страдницько-винувату посмішку блідого зарослого обличчя. Коли батька поі олили, відкрилися тоненькі пругкі рубці. А вже перед самим загрібанням вони чорніли запалими ярочками, неначе латка пришитого тіла прагнула відторгнутися перед новим переходом за своєю десь заблуканою душею...
Тепер серце старого підпирав камінь. Він зірвав із гробу травинку, протягнув її між пальцями. Вона тихо скрипнула і запахла так, як пахне по весні луг. Щось капнуло на долоню. Вітер захолодив його мокрі вилиці. Старий плакав. «Давно не пив, - пояснив собі подумки.
Це горілка тече з очей». Не знати, що то текло, та лиш тепер, здригаючи плечима, як кінь під канчуком, він зрозумів, що пронизливо любив цього тяжкого й незрозумілого чоловіка. Любив і любить. Свого вітця, котрий ніколи не погладив його, не сказав лагідного слова, не дав жодного напуття. Він плакав, ридав на голос і не соромився цього ні перед Псом, ні перед деревами, ні перед гробами.
«Ч-ч-чому плач-ч-чеш-ш-ш?» — шелестіла пожухла могильна травиця.
«Не знаю. Я слабий».
«Ні, просто ти надто довго був сильним. Плач-ш-ш!
Мурашка моторно снувала по трухлому бруску. Дійшла до плями від горілки, зупинилася й повернула назад.
«Потерпи, маленька, - сказав старий, - скоро буде новий хрест».
І вломився в межигірську ізлучину падолист. Це сталося в одну ніч. Кволий розвидень на сході довго перемагав місяць. А зорі тремтіли, холодні і бліді, як краплини води. Коза носила в бороді колючі реп’яхи - дозріле сім’я осені. Кучерявий портулак між кам’яними плитами згортався вже не тільки на ніч. Твердо тримали голівки лише мальви. Ці квіти щасливі з того, що довго живуть. Тому й величаються.
Ріка ранками лежала, як скло, і старий спочатку кидав камінець, щоб розбудити її. Ріка ставала іншою в таку пору Якоюсь розсіяною і невпевненою. Ріка не знала, що думають про неї. Хоча у своєму одвічному живому русі знала напевно, що потрібно їй. І брала собі те, як бере потрібне їй жінка, прихиливши чоловіка тихими ласками.
Вдарив морозець. Слабенький, але достатній, щоб зварити ще живий лист і прив’ялити до гіркавої солодкавості калину. Старий того ранку пішов у гору, щоб наламати ягід. Мати перед зимою завжди підвішувала їх до сволока і кетяги, вкупі з тканням і вишивками.тітки Гафії, наповнювали світлицю теплим сяйвом. Кожен мимохідь відщипував собі кілька ягідок і кидав до рота. Тому й не знали застуди взимі.
Старий наламав калини цілий кіш і подався до Буркуна, щоб звідти глянуги на Ріку, на свою роботу. Глянув - і язик задубів йому в роті. А кошик зісковзнув у заінеєну траву. Ріка знову протинала долинку широкою тремтливою стрічкою, безборонно несла ясні води між пожовклими вільхами. Його кам’яного валу, його вимозоленої труднації не було. Вода за одну ніч загладила насип. І тепер на тому місці кипіла, як риба під час нересту: то оголяла сірі спини валунів, то накривала їх. А збоку чорнів свіжий обрив - каміння потягнуло з собою і частку берега.
«Йо-о-о-ой! - вихопилося з грудей старого. Як із покинутої, надовго заснулоїтрембіти вирвалося. - Йо- о-ой, мамко моя, мамко...» І полилася, несподівано для нього самого, співанка. Любима дідова, яку той привіз із гір Приштини. І пісня ця, як сонцелюбний портулак, прийнялася в їх горах.
Гойя! Жінка зріє, щоб народити мужчину.
Гойя! Мужчина зріє, щоб народити мужність.
Гойя! Виноград зріє, щоб народити вино.
Гойя! Вино зріє, щоб нагадати про мужність.
Розкутий, рівний голос, струшуючи всохлі війнички модрини, падав у заліснене корито заплави, лягав на ртутну течію і розбивався об ребристе каміння,
розлітався срібними бризками. Ріка приймала ті падаючі згуки в саме своє лоно. Він співав вільно і тужно, але без смутку. Вся сажа гіркоти, що назбиралася в грудях за ці півроку, продиралася піснею, впускаючи в легені свіжі воздухи. Співав і сміявся. Якби хтось чув його, то подумав би, що старий сплив з розуму. Але його чув тільки Пес, що ніяково щулив голову, боячись підвести на хазяїна очі.