Тут отця хтось покликав, і він пішов до будови. Як хлопчик побіг. У тих же потрісканих кросівках під сутаною, підмітив старий. Хоч низом уже тягло студінню.
З церкви старий пішов на пошту. Вибрав пенсію. Тоді витяг із паспорта папірець із телефонним номером і попросив дівча, щоб його з’єднали.
«Го-го, старий! - почулося так звучно й близько, ніби Аркадій наживо вломився в кабінку. - Чей у лісі щось здохло, що ти взяв до рук телефон?»
«Не знаю, сам я ще не здох, як чуєш. А в лісі тепер буваю рідко. Більше біля Ріки».
«Старий, ти став рибаком?»
«Радше - старим дураком».
«Впізнаю твій гумор. Ех, як мені зараз цього бракує! Я в такій глухій облозі, що чортам смішно. Рвуть мене, чоловіче, на клапті. І підкуповують, і погрожують, і в газетах висміюють... Це ще ті лиси, гой-гой... Та завод я їм не здам! Живим не здам. Бо там у цівках не вино тече, а моя кров. А в пивницях лежать не гекталітри, а моє серце. Воно чує і знає, що шепче кожна бочка, що снить кожна пляшка в павутинні... А вони це, плекане мною десятиліттями, хочуть присісти своїми паскудними рудоволосими задами. Ще й оскиряються: «Слєзай по-доброму с вінной труби, парніша. Смотряіцій відіт етот бізнес в другом формате...» Чуєш? Захлинуться моїм вином ті хлопчики, що виросли на сивусі... Вино робити - не вугілля довбати і не сталь варити чужими руками. Вино - це молитва... Вибач мені неконтрольовані емоції. Дістали суки! Кажи, старий, що маєш казати».
«Треба вино».
«Усім треба вино».
«Не мені, Аркадію».
«Нічого не пояснюй. Мені досить того, що попросив ти. Тому для мене це не клопіт, а задоволення. Яке вино?»
«Не знаю... Якесь добре, чисте. Щоб не скисло».
«Сухе червоне. Це буде найкраще мерло трирічної витримки. Бочки досить?»
«Не треба так багато. Це не для пиття».
«Розумію, - для ліків?»
«Може й так. Маєш правду, Аркадію. Але, гадаю, досить корчаги».
«Таке вино не можна ламати. Воно в бочці, як у материнім лоні. Куди відправляти?»
«В наше село. На нову церкву. Най передадуть монашику... отцю Дам’яну».
«Завтра буде там. І попроси його, старий, нехай помолиться за мою душу, коли щось...»
«Добре, Аркадію, попрошу. Але й сам... молися...»
«Чуєш, старий?»
«Що, Аркадію?»
«Колись я любив полювати, лупив із трьох цівок одразу. Тепер на мене лови... Як усе повернулося...»
«Нічого, встоїш. Ведмідь не взяв, що тобі лисиці вчинять?!»
«Ведмідь... Знаєш, старий, я не раз думаю: якби ти мене тоді не затулив собою, всієї цієї напасті не було б. Нічого не було б... Але й доброго вина в нашому краї давно не було б...»
«Встоїмо, Аркадію. Під нами ж наша земля».
«Наша. І тому не сміємо зійти з неї. Хіба в неї... Чуєш, брате...»
«Що?»
«Я тебе люблю. Люблю, як свою душу Віриш мені?»
Старий відняв від вуха слухавку і повісив на залізний язичок. «Вірю, Аркадію. Кому ж мені вірити?»
прошептав сам до себе. Вони так і не навчилися прощатися. Той момент завжди затягувався, і обом було важко розійтися. Але тепер старому треба було поспішати. Його чекали Пес, коза й Ріка.
Вертався додому, і там, де Ріка викидала перше коліно, нагнала його снігова хмара. Затягла солом’яне сонце, придавила ліс. Сніг повалив клаптями, але довго не тримався. Тепло дерев, сухих трав і підземних вод топило його. Ріка курилася рідким туманцем. Від думок у голові старого шуміло, як у млині. Те, що гнітив у собі за цей час, прорвалося, як та хмара. Монашик у своїй казані говорив неначе для нього. І про нього. І про його Ріку. Вона сббі тече, а він, старий, іде собі. В кожного своє життєве річище і свої береги. І якщо вона, Ріка, гадкував тепер він, пре на його берег, то це, можливо, не зі злоби, а з вимушеності. Просто в них вони спільні
береги. А що спільне -те спірне. Так ведеться з правіку.
Старий мав багато що розпитати отця Дам’яна, але в горах допитливість не схвалюється. Вважається ознакою слабості і ретельно приховується. Та йому досить було й тої проповіді, і того, що монашик пояснив про Калину. Дуже його це втішило. Аж тіснота відійшла з серця. Цей обруч стискав йому груди з того часу як прочумався в шпиталі і прийшло розуміння того, що сталося.
«Хе, говорили про смерть, і от маєш - повалив еніг, дивувався подумки старий. - І не вір після цього бабському язиченню».
Коли підійшов до свого відрубу, сніг уже забілив просторінь. Посиніла Ріка дрижала в білих рамцях. Кладка протинала її сліпучою смужкою. Старий не наважився ступити на празникову її чистоту, прогрібав перед собою галузкою. Лише хата стояла непокрита, насонцені за літо драниці мокро темніли. Мудру теплоту випромінював цілий зруб, нагрітий за віки душами його роду. І це, вловлюване його чутливою душею тепло, пульсувало через двір, вигін, через Ріку, дорогу і м’яко всотувалося в пушину ялинника.