«Забираємося! - жорстко скомандував старий. - І зарядіть своїпукавки жаканами». На цю заувагу Аркадій округлив у подиві очі, а водій розтягнув запалі монгольські вилиці в злорадній посмішці. Поки вони пакувалися, старий підрубав молодого грабика і витесав тризубову рогатину, загострив її з усіх чотирьох кінців. Середній зубець укоротив десь на довжину долоні.
«З цим тризубцем ти як лісовий Нептун», - примирливо пожартував водій, коли вони ступили в бучник. Аркадій ніби розраджував свого напарника, якому завадив старий: «Нащо нам той ведмідь? Шкура линяла, а м’ясо й так не дотягнемо. Ми ще підстрелимо щось дорогою...»
Старий повів їх навскоси крутим схилом, аби обійти потривожений ведмежий кут. Йшли ледве наміченою стежкою. Він придивлявся до неї з неприхованою тривогою-здогадувався, хто протоптав цей пішник. Нароком ішов останім, аби бачити простір понад їх головами і чути, що діється ззаду. Але водій, зав’язуючи шнурок, загаявся, і старий вимушено обійшов його, не хотів нового зіткнення. Ступали мовчки, кожен у собі гнітив, перебирав подумки пригоду. Та й розуміли, що кожен звук тут зайвий. Було тихо, лист завмер, мовчало птаство. І старого це непокоїло ще більше. Якесь недобре передчуття стягувало студеною вогкістю шкіру на спині.
1 сталося. Тишу протяв моторошний рик. Звір відкрив себе, що означало - він їх вистежив і тепер готовий до наступу. Ведмедиця - це була вона - значно грубша за самця, облізла й виссана приплодом, вийшла з бурелому з піднятими лапами. Вона відмахувалася ними. Та це означало протилежне - що жертву вона не відпустить.
Аркадій заціпенів. Від наглого переляку людина терпне і твердне, і коли старий з усієї сили штовхнув Аркадія вбік, той колодою повалився під кущ. А сам старий завмер із відкритою лівою долонею. Показував свою беззбройність. Дурив її і дурив себе сподіванкою, що все-таки ведмедиця вгамується і відійде. Може, вона й поступилася б, якби зійшлися вони тільки двоє, але сморід людського страху і вбивчого пороху в патронах дразнив ніздрі і будив лють. Ведмедиця невпинно ревіла й мотала головою.
«Це ще не кінець, звір ще важиться», - лихоманно клекотало в скронях старого. Із затверділих на залізо ніг, із захололого живота, з настороженого серця піднімалася до голови гаряча кров. І дихання поволі вирівнювалося, прояснювався, як після сльози, погляд.
«Виклич сові з тіла на поміч дику кров, - пригадував напучування діда Микули, - і дика звірота це вчує, змінить намір». Ведмедиця теж це вчула, але в запалених очах її застигла каламуть безуму.
«Гарячка недавніх злогів, - здогадався старий. - Десь тут недалеко приплід. Ні, ця не зійде з дороги, і їх не відпустить живцем. О, як би тут придалося «ведмеже євангеліє!» Так звіролови називають широку дубову борону з гострими залізними кілками. Її приховують на ведмежій тропі, а самі чекають у засідці, коли вуйко
Мигаль настромиться на цвяхи й почне від болю танцювати... Ведмедиця примовкла й стала знавісніло хляпати лапами об боки - з шерсті сіявся порох. Важко сопучи, перевальцем рушила вперед. її ще більше бісило те, що чоловік не сходить із дороги, не втікає. Тоді вона кількома скоками наздогнала б його і одним помахом лапи відірвала голову.
Повільно, як у сні, старий утвердив рогачку перед собою і взявся за стовпець обіруч. Ведмедиця наближалася, важкий собачий віддих уже війнув йому волосся на чолі. Чорна паща дико розверзлася, але він не дивився ні в безумні очиці, ні на ікла, ні на страхітливі лапи, що могли вирвати дерево з коренем. Він бачив лише обвислу масну складку її горла. Вп'явся в це місце очима, міряючи відстань, що лишалася між ними - крок, лікті, п’яді... І рогатина під натугою всього його тіла подалася назустріч, тісно обхопила спереду ведмежу шию. Середнє вістря пробило шкіру і м’яко ввійшло в горлянку. Древко тут же вернулося назад. Із рани булькнула кров, відтак бризнула з писка. Від несподіваного болю ведмедиця затанцювала на задніх ногах. Та хіба лише якусь хвилю. А тоді всім огромом могутнього тіла кинула себе з несамовитим ревінням на зловмисника, щоб придушити його й розтерзати на клоччя. Старий зовсім поряд почув сморід калу і злежаного вогкого хутра. Припав на одне коліно і, обернувши рогачку донизу, ввігнав гостряки якомога глибше в землю. А товстий кілок основи, тримаючи одною рукою, вистромив уперед.