1 прийшов новий день. І вівчарі, як янголи, в білих вовняниках ходили по небу, збираючи по доїнні отару. Дзвінкий ранок засинив близькі й далекі лісові спади, навіть трави, в яких залишалися зелені пасмуги слідів. Він в’ючив коня, шукаючи покрадливим поглядом свій недавній сон, своє нічне дніння. І не знаходив. Зате очі схрестилися з протяжними бритвами Штеня.
«Йдеш уже, ге?»
«Йду. А твоя яка жура?»
«Та ніякої, але можу помогти коли що. Тут прямцем борше буде, - кивнув на скельне провалля, обачно відгороджене воринами. - 3 неба в небо вцілиш, пи, ги, ги...»
«У мене своя дорога».
«То йди собі нею. І не обзирайся на чужу малину».
«Ти, може, хотів сказати - Калину?»
«Що я направду хотів би - розколоти тобі дурний черепок», - Штень труснув вузлуватою герлигою, лакованою долонями.
«Не лякай, братку, палицею, я не пес».
«Не бійся, злякатися не встигнеш. Що мені пси? Бувало, я перебивав хребет і вовкові, що тягся в кошару».
«Овва, а в мене для вовка інша примовка», - він торкнувся руків’я застромленого за черес тесака, кованого з тракторної ресори. Як без цього ходити лісами?!
Штень сіпнувся вперед, скривив зарослі вилиці: «Та йди вже, небораче, не буди в мені дурну кров, бо захлинешся нею».
«Йду, йду. Мене навчено дурнів обходити»,- кинув через плече і весело гейкнув на коня.
Не ноги легкі несли його в долину, а радість, що бігла за білими литками, котрі маною маячили йому в листяних узорах лісових путівців.
...А дурній крові таки судилося бризнути. Як одного, так і другого. Олені - не ворони, олені в герці не дивляться, куди поціляють супернику вістрям рогів. Так і діти горян, захмелені дурною молодою кров ’ю.
В Зелену неділю, на храм, зайшли троїсті музики з Торуня. На толоку за корчмою стяглася памолодь з усіх присілків. Строкатими гардами цвіли ряди дівчат на лавицях. Легінство підпирало живопліт, курило в рукави, чекало смерку. Музики наспіх рознесли між собою чвертку і втяли першу для розігріву.
Та я піду до дівчини, Поцілую файно.
Та я кажу: «Чи ’ня любиш?»
А вна каже: «Айно».
Ей, біла білявино, Не жмуркай очима, Бо ти мене прижмуркала, Ще й приволочила.
Дівчата не витримують, зриваються, сплітають руки на плечах одна одній і легенько тупають ногами, вихляючи заклично сідницями. Шалу в рухах немає, бо немає хлопців. А ті далі стійма стоять, удавано відвертають погляди, ледве не позіхають. Кривий бубнар Сюсько крізь музику під’юджував їх: «Чи ми сюди прийшли горам густи? Чи ви килаві? Ану ноги в руки - дівку в оберт!» Усмішки споліскували лиця, ламали гурт, але момент ще не дозрів.
Та ось циган Дюла змахнув смиком, ніби стряс із нього тяготу, і протяв двічі струни. Аж вільхова галузка хитнулася. Здригнулися жилки на молодих ногах, кличучи юнацтво в рухливу кипінь.
Когут піє, когут піє, куриця кокоче, Стара баба блюда миє, молода не хоче.
Ай, гой, дину-дину, а ти дину-дайна!
Скочна мелодія троїлася в прибитій траві, розносилася вечоровими мряками, піднімалася вгору соками ставнистих смерек. Стовбури резонансно гули, як тугі струни. Можливо, інші цього не чули, та він чув. Він знав про звучну таїну живиці, бо був небожем блаженної пам’яті Матія, деревного мастака, чиїм рукам пів-Верховини кланялося. Він прийшов на забаву, коли вже круг живий не розривався, один танець зростався з іншим, а реготи й гуки глушили ревиїце розповнілої в зливах Ріки. Осиновими листками дрижали в парубочих руках розпаленілі дівочі душі, гупали підбори й підківки, стукотіло намисто, зуби, ґудзики, нігті, пряжки й коліна. Запахи розпашілих тіл тривожним серпанком повили майдан.
Крутили увиванець. Сходилися головами, спліталися руками, далі попарно, хто кого вхопить, ходили мотовилами по колу розбиваючи плечима чужі ланки, щоб відтак знову ув’язати єдиний ланцюг танку. В отому галамані він легко знайшов Калинині очі і вже їх не відпускав. І бачив, що гицаючи в скоках із Штеньом, дівча тримається звільна, ніби відокремлено, хоч той і лип до неїневсипущо. І очі її блукали, аж поки не встерегли його і запроменилися бентегою. Він уже нікого не бачив зокола, і перепон своєму пориву не бачив.
Пустив коня на вільну пашу, а сам, як збіглий жеребець, увірвався в нуртуючу лаву. Рішучим ходом ішов через замки тіл, ішов до тієї, що вже готовно чекала. І вихопив її з нетісних обіймів Штеня, поніс на руках