...Тоді, прибравши свою світлицю, старий і сам помився річковою водою. Як бувало. Неначе змив себе вчорашнього, щоб вихлюпнути воду за межу, як це робила баба. «Приходить час, - казав вуйко Тимко, - і ми не хочемо, не можемо бути такими, як раніше. Це може з 'явитися враз. Все змінюється в цьому світі. І ми, його кришинка, теж міняємося. І не треба цього боятися. Одягаймо іншу сорочку на тіло. Одягаймо душу в інші шати. Вирівнюймо себе з Природою.
Ставаймо новою людиною. Скидаймо з себе недобрі звички і думки старої людини (без огляду на те, скільки нам років) - і обновимось. І влегшено підемо вперед. 1 не озираймося, не жалкуймо за тим, що лишилося за плечима, що впало з нашого горба».
Хоча ці слова і стояли звуком голосу в його пам’яті, він підійшов до «Тимкового дерева», щоб іще раз їх перечитати, бо, здається, лише тепер пізнав їх прихований, віщий зміст. Прописані вони булй на шелеснатому різьбленому кленовому листку, до якого ліпився мізерний листочок трепети: «Найскладніше в житті - зрозуміти, який міст треба перейти, а який спалити».
Це було направду дивне дерево, що проростало листям цілого лісу. Мудрим листям буття.
Зі споду скрині старий витяг нову білизну й сорочку, які стара берегла для невідь-якого випадку. Тепер припалося якраз. Під одягом лежала Тимкова згарда. На ній залізний натільний хрест із сонцем всередині. Старий надів його під сорочку. І вийшов надвір, легкий і збентежений, як перед новою дорогою. Пішов у гору, залишаючи за собою перший протопт. Невистужене довкілля слабо корилося наглій зимі. Сніг зі смерек зісковзував важкими клаптями. Мокро ряхтіла на камінні закипіла бронза лишайників. Оляпки, водяні горобці, набивали гнізда в шпарах скелі мохом, готувалися до зимівлі. Білий плат схилу вже встигли пописати зайці. За петельками їх набродів старий здогадався, що було іх троє: двоє вже вбралися в білі кожушини, а третій ше губив русі шерстини.
«Злегшаться тепер тобі лови, якщо сніг затвердне», обізвався він до Пса, що запозирливо принюхувався до слідів.
Потім старий піднявся на грунь і ще раз, свіжим незлим оком оглянув своє побоїще з Рікою. Сніг падав наполи з листям. Де-не-де воно ряхтіло в білій заполочі, як цукати в тісті. Туман рано сів - на відлигу. Перший сніг не тривкий, як і перше кохання. Це ще місяць не зимник, а передзимник. Місяць, що «служиться і колесом, і полозом». Так примовляла баба. Скільки б не лягло снігу, відлиги його злижуть. Білість підзеленила води Ріки, і старий тепер ішов поглядом по чіткому обрису річища, спотикаючись оком на зазубринах, вигинах і западинах. Ішов попасом від своєї сплюндрованої бережини вгору, силкуючись вгадати потайний, глибинний хід Ріки. І чинив це вже без озлоби й підозри, навіть із грайливим інтересом. Так люблячий і терпеливий чоловік намагається врозуміти несподівані примхи своєї давно знаної жони.
Ріка робила з-над гори добрий розгін, і, щоб загасити бистрінь, за віки вимила залом, що вглиблювся майже до самого скельного горба з Буркуном на плішці. Тут, де він тепер стояв. У повноводну свою бутність Ріці було досить цих гамівних кишень, щоб триматися корит давно намитого русла. Але як стали вирубувати по верхах смерекові й букові ліси - цілими грядами вирубувати, відсікаючи вологостримні кореневища й руйнуючи плетиво підземних нуртів, - води гірські стали порскати в долину, як струмінь старого діда... То з нестримним напливом, то з кволим цямкотінням. Ріка збилася з ритму, а отже - і зі звичної дороги. Тому й заносила, замулювала заводини, а в стрімкій розповені підмивала стійкі береги. Так, як кров недужої людини шумить тиском у судинах, навіть може відірвати якусь дрібку закипілого наносу і заглушити серце чи й мозок...
Старому було шкода свого обтятого грунту, але шкода було й Ріки, несамовитої в немочі. Як зарадити тут собі, аби не завадити ще більше їй? Одне він зрозумів достоту: Ріка не впустить у себе, у своє тіло ніяку перепону ззовні. Чи сам він терпів би тернину під шкірою чи смітинку в оці?! З терниною жури в серці ще якось ходиш, але це зовсім інше. Невидиме. Те саме, що під водою в Ріки. Там, мабуть, її серце.
«Ріка забирає берег не тому; що їй потрібна моя ріниста глиняниця, - сукав думку старий, - а тому, що берег їй заважає. І в цій притузі треба їй помогти. І собі. Що тут ще кмітувати?» Підійшов до куша, зірвав рештки листя і видовжив голу гілочку вздовж Ріки. Так дідо Микула вчив його міряти висоту дерева чи гори. Помагаючи собі пальцем, нігтем, а то й сірничиною для точності. Тепер цей окомір показував йому, яку підкову берега треба відтяти, аби розширити й поглибити коліно русла. Це потрібно для того, щоб течія тут пригасала, тратила си^іи перед його бережком.