Далекість овиду скрадала розміри, та старий знав, що насправді стоїть за цими малими вершками на терновій галузці. А що на живій землі. «Нічого, - бадьорив себе, - зима підпоможе мені. Берег обмерзне, глина затвердне. Та й сани легше тягнути, як волок... Добре, що зайшла зима». Так тут кажуть, «зайшла зима». Бо зима не заглядає, не навідується, а заходить у ворота межигір’я владною, строгою білою панією. Заходить надовго, часом здається, що назавжди. Такі довгі зими в горах.
Старий, як завжди, радів рішенню. До тої радості додавалася ще одна, якої він аж соромився - терен! Підморожені ягоди рясно обнизували колькаві гілочки.
Йому аж язик звело від передчуття кисло-солодкої терпкості. Літо сумовито дивилося на нього вичахлими сивими вічками терену. Останній його смак. Літо малих верховинців, як коло часу, поділялося на скибки запаху й смаку. На те, чим можна було ласувати: спочатку суцвіття акації, відтак вишні, суниці, малини, сливи, чорниці, ожини, груші, дикий горіх, кизил, яблука, волоський горіх, журавлина, айва, їстівний каштан, калина і нарешті - останні ягоди-лакомини на обдертих вітром тсрнівниках... Останній поклін літа, останній його посвіт.
Старий не придивлявся до знаків довкільного єства. Чуття природної години жило в ньому, як зерня в горісі. Липа рано скинула листя... На ясенях потріскує кора ... Птиці часто общипують себе... Вранці чути тетерука... Вербова памолодь затвердла і перестала пахнути... Все вказувало на скору й люту зиму. Такі він любив. Як зима - то зима! Таку він тепер і чекав у поміч для нового трудження.
День до вечора потратив на ладнання саней. Звузив борти, бо впрягатися мав сам, і оббив їх старою бляхою. Дишло підігнав під себе. Легкі яворові ґринджоли аж просилися в сніжну колію. Старий упрягся - і полоси весело зашурхотіли. Пес пішов з ним нога в ногу, зазираючи в очі. «Хочеш у пару? - запитав старий. - Добре. Побачимо, на що ти гораздий». І доточив решту Торкової вуздечки, прив’язав до неї м’яку шлею з повстяної попони. Пес, зіщуливши вуха, розуміюче запхав у неї голову. Так у п’ять ніг вони потягли сани до Ріки. Старий набив уздовж берега кілки, настромлюючи на них чорні шапки трутовика. На білому тлі їх далеко було видно.
Ріденький гайок берізок, невідомо коли і звідки - ачей з неба! - засіяний, тулився до скельного відрогу. Старий припер сани до дерева, щоб набивка пусто не іржавіла. Здер смужку лика і нігтем черкнув на ніжній бересті хрестик: «Дерися лико велико, а діло спорися. Може, доста було своїм трудом берези білити...» Він був у доброму гуморі і не думав зараз про те, що берег, на якому стояв, має його руками стати ще одною горою.
Другого дня раннім-раном старий був уже в долині під сільмагом. Купив три лопати і дві кирки. Продавчиня підкусила: «Ладитеся озимину сіяти на полонині?» - «Айно, бо ведмеді не хочуть орати». Лопати дома він мав, але для такої роботи городній інструмент не годився. Відніс штамповане залізо до коваля, щоб той підсилив його стальними штабами. Знаряддя виходило важчим, зате надійним. Як у давнину, при чехах.
Коваль цірив зуби, на яких грало полум’я. Він уже звик до фанаберій старого. Не здержався, аби й собі не піддіти замовця: «Здріть, вуйку, не вломіть, бо сніг тепер паде твердий. Не те, що переже...» - «Не знаю, як я з лопатою, а ти язик не вломиш точно. Розм’як коло горна». - «Аби не інше м’якло, вуйку». - «Не май, хлопе, жури. Ковач клепле, доки тепле». -- «Го-го-го...» Так самі сґебе й підвеселили, бо робота без фіглів, як немащені крупи.
Ранком старий чекав вечора, а вночі був готовий до нового дня. Збирався, як у дорогу Зорі ясно вмаяли небо
на сонце, на нове літепло. Так і сталося: до полудня сніг зійшов. У природи норов дивний: мокре де сухого не береться. Скільки він пам’ятав, стійким був лише мокрий сніг, що лягав на мокру землю. Тепер на сани не сподівайся. Пес відчужено понюхав шлею і відійшов до Ріки. Гзилася, хапаючи останню комашню, риба. Пструги, що їх Пес вихоплював із мілководної кипіні, здавалося, аж лисніли жиром. Він відкушував їм голови
це була його законна частка здобичі. Тушки залишав на підмороженій траві. На зиму.
А старий копав. Спочатку вдарив глибокі шурфи проби на твердість. На шастя, кам’яна підошва не заходила під Ріку. Скельний Буркун наче справді впав із неба, бо ніякого споєння з сусідніми пагорбами не мав. Старий копав межовий яр, що мав із часом стати краєм суходолу. Грунт був середньо важкий - рінняк із пісною глиною і камінням. Скільки віків мали скидати ліси хвою і лист, аби постелити згори плідний шар завтовшки з долоню для врожайної мізерії верховинця, котрий той дар земний ревно досмачує перегноєм, попелом і намулом, а то й вапном, аби перебити гіркоту гірської солі і квашу баговиння.