Люди в санях розглядали стовпець і дивом дивувалися. Не менше чуцувалися і з його старань. На білому тлі добре виднівся відгризений від протилежного берега клин. Неначе комусь Ріки мало. А під скелею громадився свіжий насип землі. Шануючи пожертву старого і прихильність Дам’яна, церковники не сміли братії його на кпини, хоч ріденькі усмішечки й липли до їх уст. Настаріший, голова двадцятки, виповів поважно, для годиться: «Святилися б людські рученьки. Що вони лишень не вчинять...»
Старому, зголодженому на людей, кортіло потолкувати з товариством. Але не хотілося вести бесіду про свою працю, не хотілося відкриватися комусь. Бо це була лише його повинність. І Ріки.
Часом у звучанні течії йому вчувалося, що Ріка не противиться його потугам. І цього було досить, аби довбати берег далі, розширяти її простір. Коли він грівся в яскині під скелею, сюди долинали хори хвиль. Вривалися в кам’яний затвір і веселим дзвоном піднімалися стіною Буркуна. На вигоні грайлива мелодія ламалася й дробилася на дрібні звуки, як хвиля, що налітає на зуб криги і розсипається на срібний пил.
За тиждень потому до його посілості вихопилися вже легші сани. Служник приніс від священика віддарунок: образок Богородиці, різдвяні свічки й цукерки насипом. «А це нащо?» - запитав старий. «Свячені», - пояснив хлопець. «Дітвак дітваком», - подумав з теплотою старий про монашика. Зі саней скочив у сніг ще один молодик у помаранчевій шапочці. Став, як навіжений, стреконіти камерою навсібіч, цілячись на Ріку і на нього, старого. «Беріть цукрики, - відмахувався той. - Зараз вам чаю зігрію».
Пили чай під Буркуном. У паруючий напій старий щедро доливав їм настою перстачу, підкріплений ялівцем, хріном і павутиною. Фотографа розібрало, бо бігав берегом, як насолений. І все щось випитував. Старий, аби відхреститися від нього, щось неохоче пояснював. А той - як реп’ях. Дурненьке, ще й п’яненьке! Та яка не є, а гостина. Блиснуло і йому Різдво. Раз у році сироті празник...
Коли ті від'їхали, старий вихилив ще один батьків штемпелик настоянки і тихо затяг собі першу колядку, якої навчила їх баба. Навчила піснеспіву і врочисто благословила на містку: «Ідіть, коляднички- божі дячки, несіть добру вість у гори й доли!» Тепер він співав Буркунові. Псові і Ріці. Кому ще мав колядувати?
Де тота звіздочка, що рано вставала?
Свята-свята Марійиця Сина породила.
Як Його родила, так йому співала:
«Люляй-люляй, Сине Божий, бо я би’м вже спала». «Почекай, мамице, хоч одну годину, Доки я ти’ не принесу із раю перину...»
Під скельним виступом старий товсто настелив сухої папороті й моху, і тепер почувався, як Довбуш у своєму кам’яному кріслі на Кедруватій під Менчулом. Іванчик Рахівський, перший приятель славного опришка, що був з їх, угро-руського боку, доводився родаком бабі діда Микули. Тому й снувалася через родину повістина про карпатського гетьмана. Велике диво, як син бідаків, юний козарик виплекався в світового витязя, що замірився підкласти велику бочку пороху під весь панський світ. Задумав принести свободу, щастя і скарби гірській голоті. Лісовий чоловік, вихований полонинами, Олекса Довбуш стягнув розбійне військо верховинське, що несло пекло для прийшлого панства на всі боки Карпат. Для одних був суддею і катом, а для інших - золотим серцем, захисником і надією. І при тому
пишним і нездоланним лицарем із пострашливою силою ведмедя і спритністю рисі. Досконало читав Книгу Лісу і вмів відхиляти стрільби. Бо замовлений був віщуном із Чорногори, котрий зашив йому під шкіру пахуче зілля, яке можна побачити лише з гнізда дятла- попукача, коли той сидить на яйцях. А ще перейняв він науку жидівського знатника Бааль-Шем-Това, якого порятував від загибелі. І знайшов підПисаним Каменем двосічний старожитній топір, що й призначило йому геройську долю...
«Пам’ятай, неборику, що ми з погідного й гідного племені, - повіряв дідо. - 3 гордих і мудрооких горян- дорян, ще й із перехресною кровиною самого Олекси Довбуша». Дідо Микула знав цілу гибіль переказів і співанок про пана карпатських легінів. І встиг переповісти й виспівати їх немало, поки не відійшов на Вічну Ватру. Онук вірив йому, та й тепер вірить. Бо коли не віримо, то що нам з того прибуде?!