Щоб відійти на часину-другу від виснажливого копання, старий ціфрував хрести. З батьковим довго не прихитрявся, вибив на рамені дубовий лист і жолудь. Обернені догори. Ніби стаючи в слід його улюблених приповісток: «Дуба валить не буря, а червак ізсередини» і «Світ сей стоїть догори дригом». Кому, як не йому було знати все про цей хисткий світ, а про позасвіття й поготів? Батьків хрест, глибоко закопаний і надійно притоптаний, мав червлену модринову хрестовину посередині самого розкрилля. Хрест у хресті.
А над візерунком для тітки Гафії старий надовго задумався.
... До часу вона пішла з цього світу, бо йдочасно й прийшла на нього. Породілля ткала, коли напали нечекані перейми. Скрикнула і м’яко зсунулася з крісельця. На крик хтось приспів і вздрів у клоччі дитинча, що ручкою перебирало нитки. Змили писклю
дівойка! Старина казала, що це добра познака, що доля піде їй у нитку. Люди щось знають, та не все. Нитки з нею були до останку, а доля не стелилася. Дівчатко росло хупавеньким, бліденьким, із ручками й голоском тоненькими, як ті нитки. Холод діймав ріденькі кісточки й під овечою гунею. Видати, не нагрілася тілесним матірним теплом. Зате духом грілася. До Гафки липло все те, що йшло від красного слова - молитва, співанка, казка, приповістка.
До ярнього Юри на двір не потикалася. А тоді плела вінчики і вішала їх на роги козам, коровам і баранам. їх переганяли через курище зі скіпок глоду й терену, щоб множилися, як той попіл. На їхній маржині, що йшла в полонину, були найрясніші Гафині вінки. Дівки співали ладканки. Газда сплітав із сіна колесо і, підпаливши його, пускав двором. А ворітницю забивав дерновищем і вербовим кіллям, аби босоркані не сікалися обійстя.
В борозну і на випаси Гафу не пускали - сама, як ягничка. Інші дівки бавилися й бурхливо дівували, а вона все при матері, як друга тінь. Пташка-домашка. Та кажуть, що своє Бог і в запічку помітить. І ті, кому це треба. Прибився легінь із гайналів, що виходив сюди на кісьбу. Хлопчище справний і збілований. Гафин вітець, заможистий верховинець, міркував так: хто в бідності не був, той і гаразду не зацінить. Тому й не перечив їх прилюбу. Все йшло до вінця. І тут по карпатських теренах почали рекрутувати придатне чоловіцтво на шахти Франції і Бельгії. Записався і Олекса. Збирали їх так нагло, що в суботу вони повінчалися з Гафою, а в неділю до розвиднення хлопці вже сиділи на возах. Із- за столу - в дорогу. Так і не лягли молоді разом.
Правда, встигла Г'афія довершити вишивану сорочку Олексі і набрати бісерну тасьму на капелюх. І запакувала це разом із шитим обрусом і платниками, в’язаними рукавицями і капчурами. Олекса пішов у світи, а вона лишилася, як на цідилку - не дівиця, не вдовиця й не жона. Батько прирубав для неї із сіней світличку, брат Матій витесав обстанову, скриню і малі кленові кросенця. Бо це перше, що просила сестра.
Якось це само до неї приліпилося - ткання і вишивка. А може, так збавляла безмір часу, гнітила в тому занятті гіркоту самотини? Чи, може, подвигла її перша цидула від Олекси?
«Мила моя Гафійко. З поклоном пише тобі Алексій із чужини. Рвуся до тебе гадкою і серцем, і рука дрижить із пером гірше, ніж із молотом у підземній бані. Усе слава Богу: іробота, іживот. Одна біда-коні. Коні, що тягають
теліжки з вуглям. Сліпі від темряви і всі темної масті, бо вугільний пил уївся їм у шкіру. Вони не піднімають голів і сплять стоячи. їм не треба нічого казати, чують ' усе на скрип, на брязкіт. Але й тепло людське чують. Коли ти поруч, боязко нахиляються до тебе. Нас піднімають з ями хоч на ніч і на недільний день, а вони тут навічно. Коли здихають, їх і тоді не піднімають, а загрібають у породу. Я не можу довго видіти цих коней, тому попросився у глибші шурфи, де коні не пролізають. Звідти вигрібати вугля можуть лише люди. Зате тутки більше й платять. А запас біди не чинить, як той казав.
Платять справно. Боюся тобі й казати скільки, щоб не вректи. Якщо Бог погодить, за кількоро літ будемо із своєю хижкою і худібкою. Ще й хащі прикупимо. А вберю будеш носити таку, що мадярським паніям і жидівкам і не снилася. По неділях їмо тут білий хліб із пахучими білими ковбасками. І запиваємо білим пивом. Та не це мене тішить, а твій обрус, на якому я розкладаю їство. Так, як дома. Платники все ще пахнуть твоїми руками. А душу гріє твоя сорочка. Пройдуся в ній і в крисані, підбитій рясними оздобами, - пан над панами в шахтарському петіт-вілі.
Солодка Гафійко, якби ти знала, як добре бути на землі, під Божим сонцем. Я лише тепер це спізнав. Люди бояться гробовоїями в п’ять ліктів, а що казати про сиру, дику підземну пустош, в якій ми, як черваки, довбаємо чорну лаву! Серце німіє, коли чуєш, як зриваються непідперті брили, прибиваючи людей. Перехрестиш закурену твар і б’єш кайлом далі, бо мусиш своє нарубати за день. Закон тут, як і в лісі. Лише земля гірше жере людей, як дерево. Та чомусь коней мені, гріх казати, ще більше шкода...