Руки мала Гафія такі, що аж світилися. Клала стібки ретельно, чисто, аби нитка не рвалася й не гудзувалася, аби шиття було рівненьким з обох боків. Не раз треба було пригледітися, щоб вирізнити лице від вивороту. Одіж - то друге наше тіло. А тіло відчуває щось таке, що не чують вуха і не бачать очі. Тілу треба годити, розуміла тітка Гафія. І не лише м’якою теплотою полотна, але й шитими орнаментами, котрі підживлять його снагою гармонії.
Дівкам і молодицям тітка шила «рамовані» сорочки з тонкого льону. Вони «морщилися» на грудях і рукавах і оздоблювалися триколірними стрічками. Вишивання велося двома нитками - грубим швом і тонкою сіточкою, в яку лягали ряди хвильок, кривульок, зубців, плетінок, віночків, звізд і ромбів. Були рукави на ружі і маки, були з веселковими птицями, з «тройзернятами», з «хрещатою команичкою», з «винними галузками», зі «стебличатими стовпцями».
На платах, перемітках, фартухах рясно цвіли віхті косиць і співали птиці. Все це спочатку виписувалося на полотні грифликом, а затим вишивалося гладдю, заполоччю, перебиранням, стебловим швом, рубцюванням, заспульницею, поверхницею... То направду скидалося на якусь ворожбу, коли голка знала, в яку дірку між ткання пролізти, щоб за якусь часину оживити його, засвітити розмаєм. А коли вишивалося простіше, низинкою, то обмітувалося червоними, синіми чи зеленими нитками. А було, що чорними «чіпками». Тоді нитки Гафія чорнила смерековою сажею.
Найбільш любі тітці були нитки сірі й білі. Не барвлені, такі, як їх дала земля, вода й сонце. Такими вишивала собі, дрібненько і скромно. Стільки прикраси було, як у божої птиці - горобця. Зате інші чекали від неї шитва рясного й густого, щоб кольорам було тісно і масно. Тітка сама барвила нитки - калиною, бузиною, чорницею, горіхом, дикою черешнею, лушпинням цибулі, попелом кукурудзяного бадилля, глинкою, охрою, синькою, баранячою жовчю і навіть кров’ю когута.
Ті барви рвалися з її келії у світ, а сама вишивальниця мерхла і зсихалася. Втомлена марним чеканням, без чоловічого прилюбу, без дитячої опіки. Тихо танула, морщилася блідим личком, як забута на дереві йонатанка. Коли дрімала над верстатом, здавалося, що то одне ціле - відполіроване руками дерево і тверде кощаве тіло. Ніби невидимі нитки пов’язали їх у вічний вузол таємничого творення.
Бувало, про неї забували на кілька днів, затворсну в комірчині, де половину простору посідали кросна, куделя і стоси полотна. Так вона тихо й пригасла, як свічечка-посестра, що їй пособляла в роботі. Ледве витягли із закоцюблої руки човник, виплутали коси з ниток. Труна для неї була готова, але не було на що покласти тітку. Не було доброї сорочки й готового поминального обруса. Все, що вона встигала виткати і вишити, навперебій видирали з рук. Поклали її в пупке фабричне сукно, яке виміняли в сільпо на яйця. Нарешті готовий матеріал дійшов ідо Верховини. Тож у тітчиних руках вже не було потреби.
Відходила ота «правда руки», що передавала сутність землі, насіння, води, натуру звіра і птиці. Відходили скарби, що дають забути про світ. Бо світові цьому все більше корисне те, що годує і розважає.
Вуйко Тимко сказав тоді, на похороні, ніби сам до себе: «Краса красу не миє». Дивні слова. Його небіж довго не міг зрозуміти їх сутності. І досі не розуміє.
Старий довго думав, який узор вибити для Гафії на новому хресті. Так ні на що й не змігся. Відклав стамеску і засилив у щілину на дерев’яному рамені стеблину пижма. Пахучі жовті голівки все ще кріпилися під
шапочками снігу. А на голий торець сторчака старий поклав цукерку. Різдвяну, освячену отцем Дам’яном. Подумав і подався в хижу за вцілілим рушником - щоб хоч тут прядиво її душі було з нею. Звіддаля озирнувся: сірява горобчиха клювала солодкий гостинчик. Пташка- домашка.
Пов’язав рушник на кряжі, як шалик на дерев’яних грудях, і вернувся до своєї роботи. Копав день при дні, ступ за ступом. Копання виповнювало всі його будні, весь їх світлий час. Дні і ночі, і тижні зливалися в однобарвний нескінченний ряд: кайло, лопата, сани, хомут, гора і розверзле чорне ямище, наче виїдений бік берега. Копанка глибшала й ширилася.
«Красна робота, лише малий день», скрушався він за давнім звичаєм. Хоча дні й стали набирати повноти, але це мало тішило старого. Кожний новий день наближав провесінь. А це - кончина снігам, що все ще стояли по груди. Коли схилявся в упряжі, то поверхи у витоптаному санному прогоні його й видко не було. Сніг держався будь здоров, та весна, знав старий, надходить