1 ураз, в один день. Цього й боявся, бо сніг був йому за першого помагача. Якщо Пса не рахувати.
Коли вітер студив низом, старий і не сідав до перепочинку. Працював без їдла і без сідла. Навстоячки випивав нагріте за пазухою молоко і довбав далі. Стерігся, щоб розапарені під кожушиною груди не вхопило запалення. Вже поночі розгрібав у печі приспаний жар і варив їм із Псом щось гаряче. Варив із запасом, щоб і на сніданок було. І засинав кам’яним сном. А рано, коли мороз аж синів од твердості, вже нипав із гасницею на берег. І гукав до Ріки: «Здорова спала? Що чувала?» Ріка, запеленана теплою парою, мерзлякувато хлюпотіла попід оскалені криги. Не те, щоб сонна, а якась ялова, як зазвичай узимі.
Доки провиднялося, старий натоптував уже тройко саней. Сірі від лісів гори стискали простір. Зір сягав недалеко - до закрута ріки, і впирався в схил. Так само і вище течії. Але очі в застиглому безгомінні шукали пригод. І скупо знаходили. У розщелині Буркуна спіпооко, з ночі, кліпає сич. Знає, що в січневої днини курячий скок. У калинових кім’яхах пищать синиці. Віщують, що вовк ще не скоро з’їсть зиму. Чорна білка скинула під ноги поточену шишку. Видати, вже признала тут старого за свого. В щільнику одне зернятко ціленьке.
«Дякую, аж підскакую, білице!» - гукає їй старий. Лісове небожатко пустує, чує, що й на нарік буде з горішками. Але як, звідки дрібна звіринка, в якої мозку на сірникову голівку, може це знати наперед? Припустимо, він, старий, бачить це по деревах, затягнутих зранку ожеледдю. То перша ознака на зарод горіхів... Пес, упавши на груци, лапою гребе сніг. Почув мишу-полівку. Це добре, виходить, сніг ще подержиться. Старому й миші не треба, щовечора лишає на підвіконниці півцибулини, посиланої сіллю. Цибуля сіль спиває насухо. Значить, і надворі буде сухо.
До Водощів старий, як і рядив, викопав половину запланованого. І пустив Ріку в новий рукавчик. Вона вмент заповнила, засинила запруду. Тепер берег майже підпирав скельний грунь. Постояв-постояв над западиною і почовгав снігом бити кілок на другу скибу. Тепер мусів добре гострити чоло, щоб намітити зріз побережини так, аби Ріка тут спиняла хід. Нипав уздовж річища, міряв тичкою глибину і тиск води, прислухався до гомону хвиль, міркував, уявою сам лягав у шпарку протоку: що нашепче йому знаюча своє кров?! Тоненькі ріки жил у тілі теж кудись течуть Господніми руслами...
Привабно було в цей день коло води. Старий і козу випустив, аби напилася з Ріки. Придивлявся до слідів її ратичок. Темні ямки - на скорий сніг і на мокрий рік. Все сходилося: не дарма на стіжках ранками іскрився іній. Зачерпнув і сам із Ріки два відра для вечірньої купелі. Вода в блясі хилиталася, як розтоплене срібло. Ішли двором утрьох до празниковоївечері, і жодна птиця їм не перелетіла дорогу. І це теж був добрий знак. «Йорданським мандрівцям,-казав дідо Микула,-птиці віщують недобру путь».
Тріскучі, аж яскраві, хрещенські морози городили білі ярки. За ними зима впала на силі. Повалив сніг. На полози бралося, сани в’язли, як у глинищі. Щоб додати собі потуги, старий набив на закаблуки гострі підкови. Від Торка ще лишилися. Та все ж це був сніг, і сани ним помалу ковзали. Але сніжний пласт мерхнув і непомітно осідав. Старий це помічав по тому, як дерева ставали вищими. Щось і всередині в них, у стовбурах, чинилося. Притуляв потилицю до бука: з глибини, як із винної бочки, точилося ледве чутне шемрання. Дерево прокидалося. І Ріка повніла. Може, на палець, може, на два в день, але повніла. Цьому старий радів. Чекав скору пробу її сили.
Двічі ще ходив він зі снастю до коваля. Залізо в копанці гнулося й ламалося, вимагало підсилення. Коваль назвав плату, старий аж присвиснув: «Куслива ціна!» - «То не ціна, а гроші такі. Пустими стають, як цей світ». - «Ти на світ не гріши. Світ яким був, таким є. А от люди пустіють. Пустилися люди твердого берега...» Коваль, приміряючи ці слова й до себе, ціну збив. «Я розумію, - сказав старий, - тому, хто справно робить, треба і справно платити. Не буде чоловік робити щось задурно. Хоча... може в цьому світі й такі мають бути...» - «Ая, - заоскирявся коваль, - добрий і дурний
браття».
...А старий копав далі. В одну душу копав. І возив. Спішив на зламану шию. Радіючи, як дитина, що бавиться в піску, кожному новому ступню заглибини. Підганяло очікування великої води. На неї він надіявся, як допіру на сніг, що марнів на очах. Повноводдя мало йому підсобити, забираючи глину, яку він буде відвалювати з берега. Каміння сам тягатиме, а легкий грунт нехай несе вода. Якщо може відкушувати з його берега, най і цей точить під його орудою. Лопату-другу він і раніше жбухав у хвилі. Тепер сміливіше згрібав у річище береговий намул. І течія підхоплювала його й несла далі. На те й вода. А чоловік на те, щоб розумом доточити там, де сила не бере.