Рогатий двійчак для корчування пнів, що залишився від прадіда, тепер пригодився, як свячена вода. Важив півпуда, зате для такої роботи - перший інструмент. Із дна ями старий бухав ним у бережану стіну, що пласталася шарами глини, ріні й піску Де-не-де сльозливі нуртики прогризали собі нори. Надовбував грунту до колін, вершив воза і кликав Пса. Вичовгана санна колія опала, мокро темніла. От-от проб’ється з- під неї ряст, зацвіте покрівцем козодрис із ніжно-білими похиленими голівками. Пізніше заяскріють блимавки центурії. Ліщинове підлісся затягне блискучо-зелена кипінь барвінку. А скельний схил Буркуна покриють пампи жорсткої, як дріт, папороті. Старий знав тут кожен закамарок, як свої кишені. Знав не лише нагостреним зором, але й пам’яттю чутливих ніг дитинства.
...І грянула весна. Вона завжди приходить уранці. Сніг почав пахнути хвоєю, шишки на сосенках бралися ніжною рожевістю. Скупе, як мачушин усміх, сонце сміливіше вирізалося з-поза горба. І красен Божий мир заряхтів на крижаних злизах гір так, ніби ти увійшов у середину перлини. Підтоплена за день сніжна храпля під вечір підмерзала, і чоботи, й полози рипіли на ціле межигір’я. Зате як видко було вночі - сліпуча зоряна мапа лежала на холодній ртуті Ріки. А місяць стояв мідний - на тривкі морози.
Прийшов марець і розбудив гірський світ, розстебнув гудзики на кожусі робочого чоловіка. Але палець з рукавиці не виймай, бо місяць цей дурить! Вдень плющить, а вночі тріщить. Старий гягав сани аж до теплого Олекси, а коли вчув, як пструг розбиває хвостом тонкі закрайки леду, почав припасовувати до возика колеса з Петрового моторолера. Гуму щільно набив сіном. Вийшла похватна двоколка. Доки моква не вдубіла, трудна то була калація - тягати бідарку по розвезеному насту Але як за щось узявся, то вези. І возив.
До Благовіщення ще все стояло в кам’яному тілі, а тоді враз скресло, ожило. На Мотрони старий учув журавлів-веселиків, і задер голову на втомлений, ламаний ключ у небі. «Нарешті. Прилопотіли дорогенькі». їх і дідо Микула завжди чекав з нетерпінням. 1 уважно рахував, бо скільки журавлів долетіло, стільки коштуватиме того літа корець жита. Старий теж їх чекав, але з іншої причини. Журавлі приносили з собою велику воду. Він був майже готовий прийняти її. І вона прийшла.
Ріка прибувала щодень, стягуючи з гір тисячі потічків із талих снігів. Густа каламутна бистрінь жадібно хапала і несла все, що поламала й знищила зима. Старий «згодовував» їй крихку глину-черленицю своєї копанки. З цього мав два добра: по-перше, облегшув свою працю; по-друге, рінь, не віднесена водою, стелилася обіч руслом, укріплюючи його підмитий берег. Залишалося згладити вузький перешийок, аби пустити напір у новий підкопаний рукавець. Ріка аж захлиналася повносиллям. Вирувала, рокотала, сичала на перекаті, скипала брудними пухирями, захлиналася на закруті. Рідке глинище навпіл з кришивом леду сунуло гримучою лавою.
Щоб не зірватися в зловісну купіль, старий прив’язав себе до дерева. Ріка огризалася, досягала його мокрим галуззям, сікла батогами колючих бризок, що зливалися на обличчі з потом. ГТес дивився на це широко розкритими, потемнілими від подиву очима. До загадкових видозмін двох речей - води й вогню - так і не зміг призвичаїтися цей бувалий собака. Він завмер на купині, зіщулившись у винуватій немічності, що не може нічим зарадити. А старий без передиху лупав рінний берег. І Ріка, збиваючи шумовиння, пожадливо ковтала землю.
Щойно минув полудень, коли берегова коса була підрізана. Старий ледве встиг вихопитися мотузкою на узвишшя, як лавина каламуті шибнула за ним, закрутилася в заводі, била хвилями у свіжі краї, як чорт ногавицями. Стриножена пасткою бокова течія захлиналася, гасла і вже впокорена сунула далі до його надбережжя. Все вийшло за його задумом. Ціла зима каторжної праці дала очікуваний плід. Він «зловив» Ріку на самому її розгоні. Зловив і загнуздав, як молоду кобилицю, пустив навіть не галопом, а тихим кроком.
Так, як він ходив з усіма своїми кіньми - нога в ногу, в одне биття сердець людини й животини. З кіньми він розумівся. Тепер нарешті повернулося й порозуміння з Рікою.
Старий, забувши відкинути кирку, побіг цвинтарем до своєї береговини. Течія тут ішла рівним і плавний ходом, не сягаючи країв. Його берег її вже не лакомив. Він аж замилувався тим грізним живописним спокоєм Ріки. Посідані губи розтягнулися в посмішці. Промінець обережно намацав під нависом кострубатих вусів металевий зуб. Світ усміхнувся йому теж. Старий кинув на землю шапку і засміявся вже вголос, озираючись на Пса: «Диви, хлопче! Диви! Не вода тече, а залізо». Пес жадібно дивився на нього, а не на Ріку.