— Здається, — мрійливо закотив очі Фред, — він десь і організовує таємне товариство, яке повернеться на Землю і буде просити в неї пробачення.
— Дурний! — обірвав його Матіуш. — Там живуть одні бридкі велетенські комахи. У фільмі показували. Чоловік там здохне або від блювоти, або від радіації. Б-р-р!.. Що з тобою, Тітусе?
Хлопці довели мене до вбиральні, і я ледь не виблював з себе нутрощі.
— Отак-то, Тітусе! — глибокодумно мовив Матіуш, коли я вже сидів надворі, прихилившись до дерева.
Що він хотів цим сказати, не знаю. Мені стало холодно. Фред дав свою куртку.
— Зараз пройде. Якби в мене був такий день народження — повісився б.
Я заплакав. Жорстка кора дряпала мені щоку.
— Може, збігати в аптеку?
— Може, ми щось не те сказали? Ми ж говорили про Альберта. Він фанатик і хотів тебе зробити таким самим. Але ж ти наш хлопець, правда, наш?
— Ні! — буркнув я.
— Чого ти до нього причепився? Хочеш, Тітусе, ми знайдемо тобі гарну дівчину? Там, на Селії, дівчат не буде. Вона чекатиме на тебе. А не буде чекати, дідько з нею! Іншу знайдемо.
Я мимоволі посміхнувся.
— Нарешті! Аст знає, що основа життя — кохання. Тільки в школі цьому не вчать. Давайте тікати звідси бо онде поліція крутить носом. Я пропоную прогулянку морем.
До моря було зовсім близько. Хлопці мали власну стежку. Нас вилаяв якийсь дід, коли ми перелазили через паркан. Матіуш довго щось йому пояснював, з чого я зрозумів, що він теж п’яний. Дідові пабридло слухати, він сплюнув і пішов до маленького білого будиночка з прозорою стіною, що виходила на море.
Я чвалав за ними, наче прив’язаний, боявся, що сам не знайду дороги додому. Побачивши море, облишив їх.
— Куди, Тітусе?! Катер відчалює!
Фред вхопив мене за руку. Ноги грузли в сліпучо-білому піску.
Катер був обліплений людьми, але на горішній палубі майже ніхто не сидів, бо був сильний вітер. Фред і Матіуш сіли по боках, Аст — навпроти.
— Як тобі, вже ліпше? — спитав Аст.
— Ліпше.
Матіуш мугикав собі під ніс, сіпаючи ногою. Фред блаженно заплющив очі.
— Маєте зі мною клопіт? — зітхнув я.
— Ну, ну, не церемонься!
З цього було видно, що я їм добряче набрид. Аст підвівся і став прогулюватись по палубі, раз по раз хапаючись за поручні. Катер плив вздовж берега, котрий аж ворушився від людських тіл. Я страшенно не люблю багатолюдних пляжів. Купатися волію уночі або їду кудись далі.
Аст, запхнувши руки в кишені, зупинився переді мною:
— Ти хоч знаєш, куди ми їдемо?
— ???
— В розважальний парк.
— Не люблю кімнат сміху.
— Ха-ха! Вічне твоє «не люблю»… Фреде, поясни йому, що таке розважальний парк!
Фред навіть не ворухнувся.
— Він боїться, щоб ти не подумав про нього погано. Дорожить твоєю думкою, а раптом Тітус стане знаменитістю.
— Що ти верзеш? — ліниво розтулив рота Матіуш.
Вони всі троє нагадували зараз котів, які потягалися, перш ніж вирушити на полювання.
— Тоді я скажу. Ми будемо дивитися фільми, котрих не показують у місті, але дозволяють тут. А раз вони є, чому б не подивитися? Суспільству вигідніше, коли ми переказимося зараз, ніж у тридцять років вимагатимемо реформ освіти, культури, політики і так далі.
— Слухати тебе гидко! — пирхнув Матіуш. — Нахапався словечок. Це вульгарно врешті. Тітус, боропь боже, подумав, що ми сексуально ненормальні. А я, між іншим, їду туди тільки вдруге.
Він тарно кривлявся, хоч з публіки були тут лише я, Аст, Фред та літній дядько, оброслий волоссям, наче мавпа.
— Хіба всі туди їдуть? — спитав я, маючи на увазі катер.
— Всі! Справжнє паломництво. До речі, новинка сезону. Все як насправді! — радісно потер руки Аст.
— Нудно й це! — обізвася нарешті Фред. — Люди після того — наче звірі. Я, мабуть, не сходитиму. Як оті старигани, що душаться на нижній палубі. Їм досить подихати тим повітрям…
— Ти, Тітусе, теж тут будеш душитись? — глузливо спитав Аст.
— Та ні… - Я звівся, підійшов до краю палуби і так, як був, у одязі, стрибнув.
Через кілька хвилин я дістався берега. Добре, що з катера не послали рятувальної шлюпки. Схоже на те, що ніхто не помітив мого стрибка, крім, звичайно, трьох добровільних опікунів.
«Коханому Тітусові в День Народження. Міранда».
Як добре прийти додому і прочитати ці слова, забувши, що сам їх написав.
Мені не хотілось навіть розгортати подарунки батьків. Вони прийдуть сюди завтра. Потрощать цю блакитну вазу, поламають меблі, пообризкують стіни грязюкою, пошматують весь мій одяг. Я це знав, як тільки вони підійшли до мого столика. Якби я сказав хоч слово всупереч, вони б мене жорстоко побили. Кожне слово для них мало вагу, оскільки вони боялись всього на освіті й тому воліли швидше нападати, ніж захищатись. Я добре знав ці вовчі закони. Поліція дивилась крізь пальці на їхні розваги, а батьки мали достатньо влади, щоб захистити синів. Я мав лише мовчки зносити образи, щоб одного прекрасного дня випадково не втонути в морі. Але я вірив, що колись відплачу їм за себе, за Міранду, за вчителя. Вони зазнають такого приниження, якого не можуть собі уявити.