Вона так несподівано сказала «синку», що в мене боляче стиснулось серце. Я відчинив перед нею важкі двері. Будинок був старовинний, прикрашений вітражами, але занедбаний. Видно, сюди рідко приходили. Я б сам не піднявся по тих вогкуватих, темних сходах, що вели на горішні поверхи. Йшов слідом за жінкою, не спускаючи очей з її кістлявої. спини. На другому поверсі були картини й скульптури, вивезені колись з Землі. Жінка спинилась на мить перед різьбленими дверима, наче вагалась. Тоді я перший переступив поріг. Вона засміялася. Спалахнуло світло у великій старовинній люстрі з кришталевими підвісками, від чого кімната одразу стала просторою. В нас не малювали таких наївних картин, де все було як насправді, здається, інших теж не малювали. Я принаймні ніколи не чув про художників, які б володіли пензлем. У нас конструювали об’ємні зображення, схожі на привидів, котрі з’являлись, коли комусь того хотілось. Я стояв, не насмілюючись підійти до жодної з картин. Звідкись полинула музика, яка ставала щораз голоснішою. Це була дуже стара музика, дуже сумна і неймовірно повільна. Під її впливом я нарешті почав рухатися. Картини були затулені чорними завісами з товстої тканини. Я підійшов до найбільшої, заплющив очі і смикнув завісу. А коли розплющив їх, все навкруги було залите червоним сяйвом. Перед старим з довгою білою бородою і дивовижно лагідним лицем стояв на колінах хлопець у дранті, з порепаними п’ятами. Плечі в нього здригались від ридань. Та хіба я спроможний описати цю картину?! То швидше було вікно, заглянувши в котре уранці, забуваєш найпрекрасніший чи найстрашніший сон. Картина означала так багато, що, здавалось, не означала нічого. Старий був богом, а босий нещасливець — Савою. Жінка проказала твердим голосом:
— Цій картині більш як півтори тисячі років. Називається вона «Повернення блудного сина». Намалював її Рембрандт… Один чоловік мав сина. Той пішов з дому ще в юності, витратив гроші, здоров’я, молодість. І, коли повернувся, батько простив йому все. Глянь, сонце уже заходить…
Вона лагідно взяла мене за плечі й повела з кімнати. Я ще раз озирнувся — і тоді не витримав, кинувся назад, одну за одною відсмикуючи завіси. Кімната повнилася людьми з неспокійними обличчями, повними страждання й радості, людьми, які жили дві тисячі років тому, «в епоху дикості й варварства». Ті самовдоволепі людці, що їх я зустрічав кожного дня, — оце було виродження, деградація.
…Дівчина у вінку простягала мені квітку, усміхаючись ніяково й довірливо, наче боялась, що я не візьму скромної польової квітки. Мати вся була зосереджена на дитині, але світла, яке випромінювало її лице, вистачило б, щоб зігріти весь світ. Інша жінка, вся в передчутті материнства, лежала, затуляючись від золотого дощу прозорими рожевими пальцями… Не пам’ятаю, як я опинився на сходах. Жінка гладила мене по голові й розповідала. Я мовчав, а вона розповідала давні легенди. Це вперше мені зустрілась людина, котра справді пам’ятала. Між нею й учителем була прірва, бо він говорив те, чого не бачив. Я повторював пошепки, наче молитву:
— Рембрандт,
Ван Гог,
Вермер,
Тіціан,
Моцарт,
Брейгель.
Тільки б не забути. Ні тут, ні в пустелі, де невдовзі опинюся.
Сонце вдарило по очах. Вітер гнав вулицею обгортку від морозива. Двоє дітлахів, хлопчик в зеленому костюмчику і дівчинка в рожевому платтячку, будували з камінців хатку, Я ще не пам’ятав початку світу, але він мав починатися з отих двох дітей.
Отож, крім грошей, сміття, зброї, ми привезли на Ерідан і це… Мистецтво. Музику. Книги. Ми хотіли усе забути, від всього відректись. Але чи можна бути людиною, забувши про найголовніше? Про те, що людство тисячоліттями шукало і за ці золоті крупинки заплатило дорогою ціною — вогнищами інквізиції, стражданнями, смертями. Забувши, що таке біль, ми забули, що таке Людина…
Жінки уже не було зі мною. Я уявив собі, як вона вертається в Музей, підіймається по сходах, витирає картини і слухає музику. Потім втомлено йде вуличкою поміж жовтуватих запилюжених кущів, невідомо куди, не маючи і не потребуючи даху над головою, бо може уявити себе за дві тисячі років звідси, в майстерні художника, де на стіні висить карта Землі.
Я не мав уже ні сили, ні бажання шукати Оракула й довідуватись про власну долю. З часом я настільки помудрію, що сам вгадаю, чого мені слід остерігатись найбільше.
Добряче дошкуляв голод. Вже сутеніло. Вуличка, якою я простував, видавалась вбогою і зовсім не життєрадісною, головним чином через низенькі занедбані будиночки (без скляних стін!). Я не міг уявити собі, як можна жити в стандартних житлах з стандартним умеблюванням, хай навіть тимчасово. А тут і досі жили. Дорога була викладена нерівними камінцями завбільшки з мою долоню. Коло напівусохлого дерева, що росло між двома однаковісінькими будиночками, гралися двоє дівчаток і хлопчик; в сутінках їхні личка мали якийсь сіруватий відтінок. Я вирішив запитати в них, де можна поїсти. Підійшовши ближче, побачив, що хлопчик заіржавленим ножем копає ямку в сухій, твердій землі, а дівчатка перебирають невибагливі польові квіти, прив’ялі від спеки. Хлопчик мав десь зо сім років, дівчатка трохи менше. Діти були хоч і чисто вбрані, але якісь занедбані. Вони здивовано глянули на мене, Я здригнувся: очі в них були зелені, темно-зелені. Вранці вони мали бути кольору молодого листя. Я присів навпочіпки, і діти не здавались мені уже такими маленькими й беззахисними.