— Здрастуйте! — сказав я.
— Здрастуйте… — відказала тихенько одна з дівчаток і засоромилась.
Не пам’ятаю, чи й бачив колись, як соромляться діти. Я довго думав, що сказати далі.
— А в що ви граєтеся?
— В похорон.
— А вам не страшно? Де ваші батьки?
— Дома.
Хлопчик трохи зверхньо на мене глянув:
— Ми ховаємо джмеля!
— Він такий гарненький… Мама зачинила всі вікна, і джміль не міг вилетіти. А вранці ми з сестрою знайшли його під столом. Бачте, як він лежить на спинці і лапки зігнув. Стась каже, що він помер з голоду.
— Ні, він скучив за своєю мамою! — заперечила дівчинка, що досі мовчала. — Він так плакав і бився об шибку, а ми ще не вміємо відчиняти вікно. Стась каже, що треба вирити ямку і поховати джмеля. А він, коли захоче, прокинеться і вилізе.
— Він не прокинеться! — заявив Стась. — Як ти не розумієш, що він помер назовсім. Ну, давайте його сюди…
Дівчатка принесли на листочку джмеля.
— Ні, треба спочатку покласти квіти! Так… Тепер йому буде м’яко лежати.
— А що далі нам робити? — спитали дівчатка.
— Треба заплакати!
— Я не хочу! — скривилась мала з замурзаним носиком. — Я вже сьогодні плакала, коли мама забула принести мені морозива.
— А ви зробіть отак! — хлопчик затулив лице руками.
Я теж затулився й слухняно сидів, доки хлопчик не скомандував:
— Досить!
— Можна засипати?
— Ні, ще треба промови. Коли ховали мою бабусю, то було дуже багато усяких промов.
— А ким була твоя бабуся? — спитав я.
— Лікарем. Вона народжувала діток. І мене теж вона народила.
- І мене, і мене! — загукали дівчатка.
— Ви вмієте говорити промови?
Я знітився:
— Не знаю. Я ще не був на похороні джмеля.
— Ви спробуйте! А потім ми.
Я зрозумів, що мушу сказати про джмеля, який загинув у боротьбі з віконними шибками.
— Сьогодні, - мовив я, схиливши голову, — ми проводжаємо в останню путь дорогого джмеля, який понад усе любив сонце і квіти. Він міг би зараз літати на свободі, але шибки вікна хоч і прозорі, зате міцні, й він не міг їх пробити своїми грудьми. Пробач, джмелю, що не знайшлось жодної дорослої людини, яка б випустила тебе на волю!
Мені аж самому защипало в очах.
— Тепер я скажу… — підвівся Стась. — Хоч не вмію так, як ви. Нам дуже жаль, джмелику, що так сталося. Поглянь, скільки зібралося тут твоїх друзів. Ми тебе ніколи не забудемо.
— Ви не думайте, — заговорив я швидко. — Може, він ще прокинеться навесні. Навесні усе прокидається.
— А моя бабуся не прокинулась!
Тут я замовк.
— Я вірю, що джміль прокинеться. Треба тільки вкрити його гарненько, щоб він не простудився. Правда? А твоя бабуся велика, вона не може прокинутись так швидко.
— Ех, чим би прикрити джмеля, щоб його не забруднило! — забідкався хлопчик.
— У мене є чистий носовик! — згадав я.
— О, який великий!
Дівчатка розстелили хустину поверх ями. Потім ми обережно насунули землі. Вийшов круглий горбок, в який ми повтикали квіти, наче дерева. Ми ще хотіли обгородити могилу, але вже добряче стемніло.
— Де ви живете? — спитався я.
— Я он тут, — вказав хлопчик на будинок справа, — а вони отут.
Він вказав ліворуч.
Ми ще постояли під деревом, між двома будинками, прислухаючись до вечірніх звуків. Недалеко прогудів автобус, його світло ковзнуло по темному небі, наче прожектор.
— Ну, я пішов, — сказав я.
І тут діти вчепились в мене:
— А як вас звати?
— А ви до нас прийдете завтра?
— А ваш будинок старий чи новий?
— А ви далеко звідси живете?