Мабуть, вчитель охолов до мене, побачивши, що я стаю егоїстом.
Мені потрібна була тільки інформація, котру я мав осмислити на самоті. Я був зверху холодний, а всередині кипів. Слухаючи вчителя, ховав очі, щоб він не спостеріг у них жадібного блиску. А як я ховався з Мірандою! Кам’янів, коли вчитель говорив про неї, як про чужу. Це нестерпно, коли так говорять про людину, яку кохаєш. Вчитель гадав, що Міранда для мене не означає нічого, так собі, дівчинка-сусідка.
Якось ми з учителем проходили повз її дім. Міранда сиділа на сходах і, побачивши мене, крикнула:
«Тітусе!»
І пішла нам назустріч. Вчитель здивовано дивився на нас, бо ми мовчали. Нарешті я зробив кволу спробу познайомити вчителя і Міранду. Вона стояла поміж нас, така маленька, тоненька, піднявши догори личко. Сонце сліпило їй очі, а вона не знала, що робити, така була безпорадна. Вчитель попрохав її відійти в тінь.
Я вперше тоді відчув, що я з Мірандою по одному боці, а вчитель — по другому. Тільки ми знали, що сьогодні ввечері цілуватимемось до запаморочення на килимі, що застеляє всю підлогу в її кімнаті, доки не поснемо, потомлені, не розплітаючи обіймів. Мені страшенно хотілось торкнутись Мірандиної руки бодай кінчиком пальця не чекаючи вечора, але не посмів зробити цього. Це було б надто зухвало. Навмисне весело сказав:
«Ну, ми пішли».
Міранда швидко хитнула головою, не висловивши ні найменшого невдоволення, але нас догнав її голос:
«Тітусе, ти прийдеш до мене ввечері?»
Я перелякано заплющив очі, бо ж учителеві ставало все ясно, і відповів:
«Прийду…»
Що ж мені лишалося сказати?
Через два місяці трапилось оте нещастя. Мені було начхати на всі таємниці, я розплакався перед учителем…
«Їй там буде краще», - сказав він спокійно.
Ми ще не знали тоді причини, я страшенно звинувачував себе і тільки себе. Затуляв вуха, щоб не чути її: «Тітусе!» Можна було змінити її лице, одяг, звички, але тільки не голос. У неї був незвичайний голос.
Міранді найбільше пасувало слово «цілісність». Маю на увазі не ту цілісність, яку створює спокійне, рівне життя серед природи. Міранда не вміла грати ніякої ролі, і, коли пробувала, це викликало якусь дивну жалість, як ото двоє людей, чиї стосунки є щось ідеальне, зразкове, раптом починають сваритися в твоїй присутності.
Вона не вміла також нарікати, тоді як усі ми тільки те й робили, що жалілись. Це мене найбільше захоплювало. Бо то був великий дар, властивий всім без винятку ласкам, рибам, птахам, квітам, деревам, камінню, рікам. Всім, крім людини, було дане велике терпіння і малі потреби. А люди збільшують та збільшують матеріальні потреби за рахунок духовних, не назву ж я духовною потребою прагнення принизити людину за рахунок вивищення іншої. Мої колишні однокласники вдовольнили матеріальну потребу помсти з передбачливості, властивої усім боягузам. Якщо сьогодні мене не налякають, то завтра це зроблю я. Вони не знали, що я перейняв від Міранди трохи байдужості і трохи терпіння. А потягу до речей я й так не мав ніколи. Учитель, напевно б, захворів з горя, якби хтось знищив його цяцьки. Втім, вони зроблені його руками. Я шкодував лише за квітами. Але їх чекали осінь і неминучість смерті. Сам собі я здавався, відколи втратив Міранду, вимушеним гостем, якому страшенно обридло його гостювання, але й має трохи втіхи з того, бо гість — особа в якійсь мірі привілейована. Це все, що зараз, — спроба знайти рішення, власне рішення. Воно десь близько, я його відчуваю. Чому я сиджу тут? Чекаю, щоб мене звідси випхали в спину, і тоді я за інерцією подамся на пошуки реальності, яка б мені беззастережно підкорилася, як своєму творцеві. Подалі від тієї реальності, котра мене не визнає, і тієї, до котрої я ще не готовий, а може, не надто чистий — стрілець у птахів. Рушниця більше не вистрілить в моїх руках, я розтовк її, вистрілявши всі набої. Я обережний, Мірандо, я мушу бути обережним, щоб зайвий раз не страждати.
Тоді, коли ти вперто відштовхувала мене руками, я не був жорстокий, як тобі видалось. Зараз я не відпустив би тебе, я випив би тебе до краплини, влив у тебе гарячу кров, щоб ти забула про тіні померлих, розчинилася у моїй плоті й душі.
Це неправда, що я нічого не роблю, що я стою на місці. Я йду до тебе, тобі назустріч, навіть коли повертаюся лицем до минулого, до Сави. У нас ще стільки часу, що ми створимо спільний, наш світ, Мірандо. Я ніколи не повірю, що ти хвора. Я надто люблю тебе, аби жаліти.