Людям малося б від того робитися спокійно й затишно, але вони проходили повз картини, тільки краєм ока позираючи на них. А Сава згадає ті квіти лише тоді, коли стане дорослим і навколо буде мертва пустеля з чорними гострими каменями, звернутими вістрям в небо.
Саву змушував іти додому тільки голод. Лев Сильвестр прогулювався по просторій клітці, нетерпляче порикуючи. Нарешті доглядач приносив червоне, з кров’ю, м’ясо. Сава відвертався. Не тому, що це видовище видавалося йому диким: все, що робив лев, було гарним. Сильвестр мав уже стерті зуби, і йому доводилось довго і важко пережовувати їжу. Напевно, він соромився того, бо відходив у глибину клітки, де міг сховатися від людських очей.
Сава зітхав і казав: «Я прийду потім». Не то до лева, не то до наглядача, який час від часу навідувався поглянути, чи хтось не дражнить Сильвестра.
В погожі, сонячні дні посипані піском стежки перетинали мурахи, лаштуючись у далекий похід, а може вертаючись з походу. Вони були такі маленькі, що швидко стомлювались. Сава часто коло них спинявся й іноді, уже прийшовши додому, зауважував, що приніс на сорочці або штанцях кілька мурашок. І вертався, щоб віднести їх назад, на те саме місце. Хлопчику дуже подобалося це робити. Вік відчував, що йде не сам, а з кимось. Це нагадувало таємну гру, бо треба було йти обережно і весь час пам’ятати, що несеш мурашок, а не кота, котрого досить пригорнути обома руками до грудей і гладити, щоб він поводився спокійно.
Лев Сильвестр помер вночі, коли біля нього не було нікого й наближалась осінь з холодними вітрами й дощем. В газетах писали, що він помер уві сні, а значить легко. Напевно, Сильвестрові приснився такий страшний сон, що його старе, слабке серце не витримало і розірвалось від розпачу.
Сава плакав біля порожньої клітки. Він теж мав колись померти, беззубим і сивим. Хтось його втішав, проте хлопчик ще більше зіщулювався, притискаючи до колін запухле від сліз личко, тим паче, що його намагалися заспокоїти безглуздими обіцянками. «Ось побачиш, з нього зроблять опудало, поставлять в музеї, і ти зможеш навіть його погладити. Він буде ще кращий, ніж живий…»
«Що за дивна дитина! — казала мама знов і знов паперовому чоловікові у перервах між обіймами на твердій канапі в його кабінеті. — Що за дивна дитина! Я не здатна виховати з нього справжнього мужчину. Тут конче потрібна чоловіча рука».
«Авжеж…» — відповідав паперовий чоловік і змушував себе заплющити очі. Він не збирався одружуватися з матір’ю Сави і взагалі з будь-якою іншою жінкою. Йому було уже сто шістдесят років, але він добре зберігся, хоч трохи й тхнув музейною пилюкою.
Жінка ображено вмовкала, потім вкладалася зручніше, і чоловікова шкіра всотувала вологість її тіла, залишаючись сухою.
…Лев Сильвестр стояв на помості, войовниче вишкіривши вставлені зуби і погрозливо блискаючи скляними очима. Гладити його не дозволялось навіть дітям. Все-таки це був останній справжній лев на цьому світі. Батьки могли купити дітям лише іграшкових левів, яких було тисячі й усіх звали Сильвестрами. Щоб Сава заспокоївся, мама купила йому теж такого лева, і він клав його коло себе, коли спав, проте до зоопарку не перестав ходити.
Дні його дитинства були погідні й спокійні. Сава подорожував у думках і снах.
VII.Самотність удвох
Через десять років Сава виріс вдвічі, набрався сили і, хоча й перестав ходити до зоопарку, ще не став дорослим. Він так і залишився дикуном, тобто не зміг прийняти стереотипу, без якого неможливо спокійно й безболісно проживати на цьому світі.
Лице й тіло він мав гарне, досконале, любив запливати далеко в море, не думаючи в цей час ні про що, навіть про смерть. Може, він відчував, що проживе дуже довго і помрб не самотнім. Ласки, залишені на Ерідані, потроху повиздихали від невідомих хвороб. Сава не мав з того втіхи, не почував особливих жалощів. Його вада, на думку марновірних людей, була спричинена чаклунськими витівками цих тварин, котрі, власне, й не вартували, щоб з ними панькалися, відправляючи на Селію.
Коріння було пущено доволі міцно. Народжувались діти, будувались міста, одні — більш комфортабельні, другі — менш, залежно від близькості до промислових об’єктів.
Але все було не те. З покоління в покоління у кров передавався панічний страх; переселенці, котрі прийшли в інший світ, схожий на рай і пекло водночас, але аж ніяк не на обжиту планету Земля. В дитинстві ми не знали, що ми чужаки, але згодом від нас не могли цього приховати. Коли доводилось зустрічати надто багато людей, стривожених і замкнених у собі, яких не втішали ні вітер, ні ласкаве сонечко, ні калюжі після дощу, ні звірі в клітках чи птахи в небі.