— А ти подумав про те, що робитимуть наші діти, коли стануть дорослими?
— Те, що і я, — здвигнув плечима Сава, — Хіба це погано — садити дерева і сіяти траву? В мене аж руки сверблять, коли бачу клапоть мертвої землі.
— Ти й справді усе забув. Ти знаєш, хто ти?
— Сава.
— А я хто?
— Моя дружина, Вітерниця.
— Небагато знаєш. А звідки ти взявся?
Сава замислився. Це було важке питання.
— Ну от, я гадала, що маю десятеро дітей, а, виявляється, їх одинадцять!
Вітерниця взяла на руки дитя і пішла з ним до будинку, щось йому наспівуючи.
— Яка наша мама гарна! — сказав Сава.
— Гарна… — повторив трирічний синок, на якому не було нічого, крім коротенької сорочечки, визелененої травою.
— Що ти робиш? — схопився на ноги Сава. — Ану перестань! Не можна їсти жука. Йому боляче, а в тебе заболить живіт…
— Донечко, — сказав він, коли цю справу було залагоджено, — я знав гарну казочку, але забув. Завтра я тобі її розкажу, гаразд? От що б ти хотіла найбільше?
— Щоб до нас прилетіла ракета!
— Ракета? — перепитав Сава. — Ракета… А якою має бути ця ракета?
— Срібною або золотою, як сонечко. Тату, нєвяїє ти не знаєш, що таке ракета?
— Я знав і забув.
— Ото забудько! Це такий дім, де є ліжечка, іграшки, і цей дім летить до зірок.
Сава стривожився. Він потроху переконувався, що деякі речі справді забув. Знав їх колись і забув. Він вирішив поки що нічого не питати дружини. Він боявся. Відчував якусь небезпеку.
Яку ж придумати казку? Певна річ, казки вигадують, але як це роблять? З тим він ліг спати, але не заснув одразу. Лежав на спині й дивився у стелю. Хіба можна долетіти до зірки? Він і не мріяв про таке. Але тепер Саві здалося, що це можливо. Він здогадувався, яке відчуття буває під час польоту. Вітер свистить у вухах; тіло надзвичайно легке, ні найменшого зусилля. Він то піднімається, то опускається на землю; перевертається горілиць: сонце сліпить очі, і стає страшно. Здається, під тобою та сама бездушна порожнеча, що і вгорі. Одначе які гарні хмари! Білі, пухнасті, як шерсть ласків, — можна піднятися аж до них, лягти в той м’який пух і спати, спати…
Але не так довго, як хотілося б. Бо треба накосити трави, скласти її в стіжок, коли вона висохне, покупати дітей. Він мусить усього пильнувати. А самих дітей не можна пускати в хмари. Вони злякаються і будуть плакати. Хай краще літають між деревами, як птахи, зривають яблука з найвищих галузок. Вони ж завжди хочуть того, що для них недосяжне.
З тим Сава і заснув. Вранці, коли він порався коло груби й слухав, як гуде полум’я, пригадав казку. Не вигадав, а пригадав.
День тягнувся поволі. Після обіду трапився неприємний випадок. Одна з ласок не змогла розродитися. Сава не зміг нічим допомогти, бо знайшов її уже мертвою. Він закопав ласку в землю, і тут наче щось випливло з темряви: такий самий запаморочливий дух вологої землі і квітів. Більш нічого, крім запаху. Земля Саві ніколи не пахла квітами, а лише сонцем і потом. «Що ж це таке? — подумав Сава. — Може, то запах смерті?» Він прогнав цю думку, бо не міг уявити собі смерть. Ласки не жили так довго, як люди або дерева. Вони були вельми тендітні. Сава знав їх надто добре, щоб протиставляти людині. Вони просто були втіленням спокійного, безхмарного ставлення до життя і передавали його Саві та його дітям, котрим, звісно, ще далеко було до спокою. З часом їхні характери вирівняються і вони знатимуть, що їм робити.
Додому Сава йшов трохи зляканий. Це з ним бувало й раніше, коли він опинявся далеко від дітей і дружини, хоча з ними не могло нічого трапитися. Але ж діти такі непосидючі. Мають слабкі руки і можуть впасти з дерева. Сава під містком скупався, змив з себе піт, втому, а заодно й розгубленість.
— Давно, колись дуже давно… — почав він і на хвильку спинився, бо не знав, чи справді на цій планеті жили люди, тому продовжив: — На одній зірці…
— На котрій? — запитала дочка.
— Ну ось на тій! Бачиш зелену зірочку осторонь?
— Бачимо! — загули діти.
— Ось на цій зеленій зірці жило два братики. Вона вставали якраз тоді, коли сходило сонце. Спочатку воно з’являлось на вершечку гори. Я уже вам розповідав, як сходить сонце і де воно ночує. Брати дуже любили сонце, бо від нього йшло світло і тепло, і дуже журились, коли воно йшло спати, бо жили самі.
— А що таке «жили самі»?
— Удвох, без тата й мами. Вони думали, що їхні тато й мама живуть на сонці. І одного разу вирішили до них полетіти.
— На сонце?
— На сонце.
— Вони ж могли піти пішки, коли сонце лягало спати!