Іван Багмут
ГОСПОДАРІ ОХОТСЬКИХ ГІР
Повість
Малюнки С. КРАВЧЕНКА
Друге виправлене і доповнене видання
У ПАСТЦІ
Праворуч, за пологим берегом бухти, високі скелі підходили до моря. Колись вони могутнім клином врізалися в саме море, але тисячолітня робота хвиль розбила виступ на окремі шматки. Тепер біля стрімкого, як стіна, обриву утворилися два скелясті острівки, що тільки під час відпливу сполучалися з берегом. Між скелями і острівками в безладді лежало громаддя сірих кам'яних брил, ніби накиданих тут якоюсь велетенською рукою.
Ішов приплив, хвилі все ближче та ближче підходили до гір, розбивалися об каміння, розсипаючись білими бризками, і потім з тихим шелестінням відкочувалися назад, залишаючи воду в ямках і морські водорості на нерівностях грунту.
Тоненький хлопчик у ватяній курточці і теплому капелюсі, з рюкзаком і дрібнокаліберкою за плечима ішов від бухти. З виглядом дослідника невідомих земель, який нарешті потрапив до не позначеної на географічній карті країни, він оглядав кожну калюжу на оголеному відпливом морському дні, перекидав ногою морські рослини, вибирав і складав у кишеню черепашки і блискучі камінці.
До стрімкого обриву залишалося з кілометр. Хлопчик оглянувся на бухту, де на рейді димів пароплав, потім витяг годинника, трохи подумав і рішуче пішов уперед. Пароплав мав відійти о четвертій годині, а зараз було без чверті дві. Він устигне повернутися, поки пароплав закінчить вантаження риби.
Через десять хвилин він сидів на сірому вогкому камені під прямовисними, як стіна, важкими сивими скелями. Десь зверху на них сиділи і перелітали з місця на місце, здіймаючи гамір, чайки, чорні уріли і ще якісь невідомі йому морські птахи. Між камінням позастрявали нанесені штормами дошки, дубки, уламки дерева, і хлопчик подумав: добре було б розкласти вогнище і посидіти коло нього під такою прямовисною кручею. Він зрушив ногою каменюку, і з-під неї, незграбно ворушачи клешнями, виліз великий чорний краб. Хлопчик схопився з місця, перекинув краба на спину і обережно став обламувати йому товсті клешні. Він принесе батькові на вечерю свою здобич.
Ех, коли б не поспішати, можна було б розкласти вогнище і спекти краба. А ще краще, коли б пожити тут з тиждень. Він би полював на качок і чайок, а в тундрі, що за узгір'ям, збирав би брусниці і годинами сидів би коло багаття, яке розпалив би з пахучого кедрівника або з дерева, принесеного морем.
Уважно оглядаючи каміння, він помалу просувався вперед, витягаючи крабів із схованок, куди вони позалазили, чекаючи припливу. А вода все прибувала і прибувала, і місцями хлопчикові доводилося йти понад самою скелею, вичікуючи, поки відкотиться хвиля і дасть йому змогу йти далі. Він пройшов уже два таких місця, завернув за камінний виступ і побачив у скелі велику чорну діру.
Знявши з пліч рушницю, хлопчик сміливо підійшов до печери. Звідти на нього війнуло холодом і вогкістю. З темряви чутно було, як дзвінко падали на камінь краплі води. Хлопчик зробив крок усередину і, коли око призвичаїлось до темряви, побачив слизькі від моху і водоростей стіни, які в глибині печери сходилися докупи, утворюючи далі вузьку щілину. Раптом щось заворушилось майже біля його ніг. Хлопчик прожогом кинувся з печери і, важко переводячи дух, зупинився коло виходу.
— Жаби? Гадюки?
Він знав, що в цих широтах немає ні тих, ні других, але слизькі зеленкуваті стіни печери нагадували йому про них. Обережно, тримаючи перед себе гвинтівку, хлопчик увійшов знову до печери. На кам'яній підлозі, біля самої стіни, втягши голову в тулуб і зиркаючи маленькими очицями, лежав тюлень.
У хлопця відлягло від серця. Це був невеличкий тюлень, який не встиг за відпливом і тепер сховався, чекаючи високої води. Він посувався в глиб печери, кожен раз пирхаючи і клацаючи гострими зубами, коли хлопчик наближався до нього. Юра забув про свій страх і з завмираючим від несподіваного щастя серцем тупцював коло звіра.
Ось достойна здобич для справжнього мисливця. Тільки подумати! Він сам спіймав справжнього тюленя. Увесь пароплав говоритиме про це, а через місяць, коли він повернеться додому, про це говоритиме вся школа. На піонерському вогнищі він сам розповість про полювання і про свою подорож.
Піонерському загонові імені Сергія Лазо буде приємно, що його командир — такий досвідчений і хоробрий мисливець.
Але взяти тюленя живим не пощастило. В нерівнім бою звір був переможений. Витягши тушку на світло, хлопчик дивився на чудове хутро — світло-зелене з темними цятками, і йому навіть не вірилося, що може отак пощастить людині.
З шкури тюленя він обов'язково зробить чучело і віддасть його до шкільного куточка живої природи.
Поважно, як справжній мисливець, він побідував здобич, виполоскав тушку в морській воді і, повний радісних думок, сів на камінь.
— От би пожити тут хоч з тиждень!
Раптом він згадав, що треба поспішати. Годинник показував пів на четверту.
«Встигну», — подумав хлопчик і, зваливши здобич на плечі, пішов до бухти.
Обминаючи воду, що за цей час вже залила кілька великих каменів, він вийшов до скелі і спинився як укопаний. Хвиля била об саму скелю, високо здіймаючи фонтани білих бризок, і зеленкувата холодна вода вирувала скільки сягало око. Шлях до бухти був закритий.
Хлопчик упустив здобич на землю і зляканими очима дивився на таку страшну тепер воду. Все пропало. Він залишився один на пустельному березі.
«Що скаже тато?» — промайнуло у нього в думці.
Через півгодини пароплав піде далі, забравши все, що було на рибальні. Радість щасливого полювання зникла, і сіро-зелена з чорними цятками тушка раптом втратила для нього всяку ціну. Серце млосно стискувалось.
— А-а-а! — крикнув вір з відчаю, але грім прибою заглушив його голос.
Коли перший напад розпачу пройшов, хлопчик помітив, що стоїть по кісточки у воді — вода невпинно підіймалась і затоплювала берег. З острахом він кинувся до печери. Тут місце було вище, але, може, і його заливає вода? Хлопчик не знав, як високо підіймається вода під час припливу. З тремтячим серцем, поспішаючи, він обійшов виступ гори і полегшено зітхнув. Тут скеля трохи відступала, берег підіймався вгору пологіше, і тільки аж зовсім угорі стояла прямовисна кам'яна стіна. Тягнучи однією рукою тюленя, хлопчик вибрався аж до підніжжя стрімкого обриву і сів. Він глянув на море, і його ніби різонуло гострим ножем: з-за скелі показався пароплав. Випускаючи клуби густого диму, він швидко йшов на схід.
Пароплав ішов уздовж берега, і в стривоженого, приголомшеного безпорадністю хлопчика спалахнула надія, що його помітять. Він швидко роздягся, зняв білу спідню сорочку і довго махав нею над головою, аж поки пароплав не сховався за виступом берега.
Сонце було на заході, і в повітрі стало значно холодніше. Від холоду і нервового напруження хлопчика трясло.
«Чи є в мене сірники?» — з острахом подумав він і поліз у кишеню.
Сірники були на місці. Це заспокоїло його і повернуло думки в інший бік. Він схопився і став збирати тріски, тоненькі уламки дерева, нарвав сухої торішньої трави, що стирчала з-під самої скелі, назбирав викинутих морем водоростей.
Зібравши паливо, він запалив сірника. Трава спалахнула, полум'я поступово охоплювало уламки дерева. Він підмостив під себе сухі, побурілі водорості, припорошені сіллю, що виступила з них, і простяг до вогню змерзлі руки. Коли б не думки про батька, який турбуватиметься за нього на пароплаві, хлопчик у цю мить почував би себе майже щасливим.
Відпочивши, він став ще збирати шматки дерева, — адже відплив почнеться тільки з другої половини ночі, і йому доведеться сидіти тут до ранку. Він помітив, що плавнику (так зветься дерево, що його винесло на берег моря) було багато там, де він сидів, і зовсім не було ближче до води. Він зрозумів, що ліс нанесено сюди «великими водами», тобто тоді, коли припливи бувають особливо високі, в червні. Це його зовсім заспокоїло. Тепер йому нічого боятися, море не дійде до нього кроків на двадцять, і він у безпеці просидить тут до ранку.