— Ти побачив — ти й стріляй! — відповів Юра, роблячи головою сердитий рух заперечення.
Мача здивована глянув на приятеля і стрельнув раз і вдруге.
— Бери!
Юра відмовився взяти здобич, і мисливці повернулись до юрти в поганому настрої.
«Хай сміються з моєї невдачі всі, — думав Юра, — але я не дозволю собі брати здобич, яку вбив не я, або стріляти звіра, якого першим побачив товариш».
Хлопці повісили зброю надворі. Адже коли внески її в тепле, на неї сяде пара, вона спітніє і поржавіє.
Дід Чакар, що вже повернувся з полювання, глянув на Юру і, побачивши його з порожніми руками, мовчки продовжував білувати свою здобич — двох білок. Знявши шкури, він повісив їх сохнути і став розчиняти тушки. Він викинув кишки і, обережно взявши шлунок білки, розірвав плівку і видавив з нього білу масу.
— Що ви робите? — крикнув Юра, побачивши, що старий їсть те, що. було в шлунку.
— Смачне! — засміявся Чакар_ і запропонував Юрі другий шлунок.
— Ні! Ні! — замахав руками Юра і аж відсунувся від діда.
— Ти спробуй, — настоював старий, — дуже смачне.
— Та то ж… — почав був Юра і, засоромившись, замовк.
Мачина мати взяла шлунок і, наштрикнувши його на шпичку, поставила біля багаття пектися.
За час перебування серед орочів Юра вже звик до їхніх убогих одноманітних харчів: усе риба і риба, лише інколи варене м'ясо білки. Хліба він не бачив тут ні разу. Чай завжди без цукру… І він згадав, які смачні пиріжки пекла його мама, який чудовий борщ вона варила. А картопля! Що може бути краще за картоплю з огірками? А хліб? У нього аж слина покотилася від згадки про все це. З якою охотою він з'їв би зараз шматок найчерствішого хліба! Та борошно тут вважається за найбільшу розкіш: у кого є стільки оленів, щоб везти борошно в гори? Тільки-під час риболовства ороч-бідняк ласує хлібом або коржем.
— Тут нема нічого поганого, — продовжував старий, — білка їсть самі кедрові горішки, і її шлунок повен зерна цих горіхів. У шлунку вони зовсім свіжі, неперетравлені. Спробуй.
Юра недовірливо поглядав то на діда, то на шлунок і полегшено зітхнув, коли Мачина мати порадила спробувати цієї їжі в печеному вигляді.
— Руські не люблять нічого сирого, — додала вона.
Тим часом Мача, влаштувавши свою здобич на жердині, щоб вона відтанула, щось схвильовано розповів дідові, поглядаючи на Юру. Старий вислухав і звернувся до Юри:
— Чому ти не схотів брати білок?
— А чому я їх брав би? Не я ж їх убив, — незадоволено відповів Юра.
— Ти негарно робиш, — докоряв дід. — Не за звичаєм. Мача ображений на тебе. Коли орочі йдуть полювати вдвох, вони додержуються таких правил: той, хто перший побачить дичину, ніколи сам не стріляє. Стріляє другий, а здобич віддає товаришу. А коли він не влучить, тоді стріляє той, хто побачив її, і здобич бере собі. Отож дві перші білки твої, бо хоч їх убив і Мача, але першим побачив ти. Дві другі білки знайшов Мача. Ти повинен був їх убити і віддати йому.
— Але я ж не знав цих правил, — промовив Юра.
Він дружнім поглядом глянув на Мачу і потиснув йому руку.
— Пробач мені. Завтра я буду поводитись інакше. Тим часом Мачина мати зняла зі шпички шлуночок
і подала Юрі. Йому не хотілося образити добру жінку, і він, заплющивши очі і боячись, що йому занудить, куснув незвичайної страви. Але його побоювання були» марні. Шлунок не мав ніякого неприємного запаху і на смак був подібний до мигдалевого тістечка.
— Ая? — сміючись спитав Чакар.
— Ая, — відповів Юра і глянув на білок, що висіли на жердині.
— Шлунки, з горішками ми їмо сирими, а от коли білка їсть ще й гриби, тоді шлунок треба обов'язково пекти, — промовив старий.
Юра кивнув головою. Він скористується з поради Діда.
Повернулися Ілля з Гаврилом. Вони принесли по вісімнадцять білок і були дуже задоволені. Пізно вночі, познімавши шкурки з білок і повечерявши вареним білячим м'ясом, кочівники полягали спати.
ГВИНТІВЦІ СТО РОКІВ!
До перевалу залишилося три переходи. Від перевалу до оленячих табунів було не більше восьми-десяти кочових днів.
— Отже, за два тижні ми прибудемо «а місце? — якось спитав Юра старого.
— Не знаю, — відповів той.
— Чому не знаєте?
— Як я можу знати, що буде через два тижні? Може, ми всі завтра повмираємо, може, олені похворіють, може, хуртовина почнеться? Хто може знати наперед?
Але Юра не зважав на балачки старого і з прихованим хвилюванням сподівався, що через два тижні він буде біля табунів, де розпочнеться боротьба за права наймитів.
Ніби на доказ дідових слів почалися вимушені днювання. Спочатку захворіла Віра — Мачина мати. Три дні вона пролежала в юрті і, хоч була вкрита трьома хутряними ковдрами, тряслася від холоду. Шістнадцять родин, які кочували вкупі, чекали її одужання.
На четвертий день, коли жінці стало краще і вона могла кочувати, виявився іменинник у сусідній юрті, і знову простояли день. Іменини — це свято для іменинника, і, коли товариші кочуватимуть у цей день, він образиться. Наступним днем була неділя — і теж не кочували. На шостий день почалася хуртовина.
Два дні скажений вітер стрясав юрту, і люди виходили надвір тільки по воду та по дрова. Цілі хмари снігового пороху здіймалися з гір і осідали в долині, утворюючи замети коло кожного каменя, окремого дерева, пенька або куща.
На третій день буря вщухла, і кочівники проїхали кілометрів двадцять п'ять.
— Чому не кочуємо сьогодні? — здивовано спитав Юра ранком другого дня, не помітивши готувань до переїзду.
— Сьогодні будемо полювати, — почув він у відповідь. — Треба постріляти всю білку на нашім шляху зараз, бо навесні, коли повернемось до цих місць, полювати буде вже заборонено.
— Дайте мені вашу рушницю, а ви візьміть мою, — попросив Юра діда Чакара.
Той знизав плечима:
— Бери, коли тобі так хочеться. Тільки з твоєї стріляти зручніше…
Та Юрі хотілося стрельнути з гвинтівки, яку зроблено понад сто років тому. Дома, в своєму місті, він бачив таку рушницю тільки в музеї.
Дід Чакар докладно пояснював Юрі, як користуватися цією зброєю, і хлопчик, повісивши на плече рушницю, майже бігом подався до лісу.
Пурга позамітала старі звірині сліди, і на білому рівному снігу виднілися тільки свіжі відбитки білячих лапок.
«Як квітки!» — подумав Юра, придивляючись до ямок у снігу, що відсвічували ніжним, голубуватим кольором.
Хвилюючись, хлопчик пішов по першому сліду, майже не дивлячись на голі дерева, з яких пурга збила їх святкове снігове вбрання. Раптом він почув знайомий звук, що його видає стривожена білка. Юра підвів голову, і серце йому радісно забилося: на гілці модрини сиділи аж чотири пухнасті звірки.
Юний мисливець похапцем зняв рушницю з плечей, висипав мірочку пороху в ствол, знайшов круглу кульку і дерев'яним шомполом забив її теж у ствол. Поки він зарядив гвинтівку, руки встигли померзнути, і хлопчикові довелося їх трохи погріти, перед тим як стрельнути. А чотири білки спокійно сиділи, байдуже поглядаючи на незнайому істоту.
«Чотири білки! Отаке щастя!» — думав хлопчик, тремтячи від збудження і стискуючи руки, щоб вони швидше нагрівалися. Нарешті пальці стали знову слухняними. Юра насипав пороху на поличку і тоненькою дротинкою позапихав кілька порошинок у дірочку в стволі, щоб сполучити таким чином порох на поличці з зарядом гвинтівки.
Тепер можна стріляти!. Юра звів курок з великим гострим кременем на кінці, націлився і натиснув на спуск. Кремінь клацнув об кресало, кілька іскор блиснуло в повітрі, і тої ж миті перед очима хлопчика спалахнув цілий стовп полум'я. Від несподіванки Юра здригнувся і хитнув головою вбік, інстинктивно заплющивши очі.
— Ба-бах! — майже одночасно з цим пролунав над його вухом постріл.
Юра безпорадно глянув на білок, що продовжували сидіти на місці, з жалем подивився на свою рушницю і став знову заряджати. Померзлі пальці погано згиналися, від хвилювання розсипався порох, куля застряла насередині ствола, і шомпол трохи не зламався, коли хлопчик забивав кулю на місце. Знову він прочистив дірочку в стволі біля полички, насипав пороху і звів курок.