Петров подивився у вічі Зубові:
— Що провідник не хоче провести нас до перевалу, це я зрозумів ще два дні тому. І зараз я не повертаю назад тільки тому, що хочу дістати більш певні докази про причетність провідника до таємної організації, яка безперечно існує в горах.
— Але я певен, що ми незабаром зустрінемо орочів, — з запалом відповів Зуб. — Я вірю, що все буде гаразд.
Петров сумно посміхнувся і похитав головою:
— Гаразд по може бути. Коли нас водять манівцями уже з рий центру, то що ж буде далі? Коли хтось у горах сподівався, що ми поїдемо туди і приготував ним такого провідника, то невже ви думаєте, що в себе на місці він не приготувався нас зустрінути? А ми не и повнім озброєнні.
— Треба було взяти кулемет? — спитав Зуб.
— Ні, не вгадали. Я не про ту зброю кажу. Найгостріша наша зброя — слово! А ми — німі. Що ми зможемо зробити там, не маючи перекладача?
— Але ж він там є.
— Поки що ми бачимо, що в нас є «провідник», — іронічно усміхнувся Петров. — Боюсь, перекладача на Балигакчані ми не побачимо.
Зуб незрозуміло дивився на уповноваженого.
— Невже вам не ясно? Дати нам свого провідника було складніше, ніж загнати куди-небудь подалі від табуна нашого перекладача. А куркуль знає, що найнебезпечніше для нього, — коли ми розкажемо наймитам і біднякам правду про Радянську владу і радянську політику.
Зуб не міг не погодитися в душі з Петровим, але він був так недалеко від Юри… Він стояв смутний, не в силі заперечити доводи уповноваженого. Петров зрозумів його:
— Ну, добре! Поїдемо до Балигакчану. Мені тепер уже просто цікаво, як поводитиметься провідник…
Раптом Зуб згадав про свою першу зустріч з Чавою на радіостанції.
— Між іншим, — сказав він Петрову, — мене неприємно вразила така подробиця: коли я несподівано ввійшов до приміщення радіостанції, мені здалося, що провідник про щось шепотівся з Мукашовим і що вони обидва злякалися, побачивши мене.
Петров ураз насторожився:
— Чому ж ви мені про це не сказали тоді?
— Я якось не надав цьому значення.
— З Мукашовим… — роздумливо промовив Петров. — Це цікаво… Це дуже цікаво…
Надвечір п'ятого дня несподівано зламалася одна нарта. Щоб полагодити її, довелось спинитися на ночівлю раніш ніж звичайно. Провідник порозпускав ремінці, якими були зв'язані окремі частини цих камчатських саночок, і, аж поки всі не полягали спати, щось стругав, приміряв, лагодив.
Ранком Зуб розбудив Петрова.
— Дивіться, — сказав він, показуючи на зруйновану нарту.
Петров глянув на провідника суворим, запитливим. поглядом. Той безпорадно розводив руками — мовляв, нічого не вдієш.
— А візьміться ви до цієї справи, — наказав Петров червоноармійцю.
Червоноармієць передивився частини розібраних санок і безнадійно похитав головою:
— Не знаю, чи можна було вчора полагодити, але зараз цю нарту доведеться покинути.
— Перекладайте всі речі на одну нарту, — суворо наказав Петров. — Перепрягайте всіх собак в одну нарту. Готуйте лижі. Цією річкою ми дістанемося до перевалу.
Зуб здивовано глянув на Петрова.
— Дивуєтесь, звідки в мене така певність? — усміхнувся Петров. — Нарта зламана' навмисно. Зараз це, очевидно, єдиний засіб примусити нас повернути назад. Зверніть увагу на нашого провідника.
Зуб оглянувся на Чаву. Очі в нього горіли неспокійним, хворобливим блиском. Він ховав їх, ні разу не глянувши в обличчя ні Петрову, ні Зубові.
Експедиція вирушила в путь. Зуб і Петров ішли на лижах, а два каюри керували нартою подвійної потужності.
Шлях круто підіймався вгору, і йти на лижах було дуже важко. Від подорожніх хмарою здіймалася пара, але вони вперто просувалися вперед, відчуваючи, що перевал недалеко.
Надвечір мандрівники помітили, що річка зникла. Нарта виїхала на округлий горб, і перед очима Зуба відкрилася чудова панорама гір, що, знижуючись, губилися н далечині.
— Перевал! — радісно вигукнув Зуб.
— Балигакчан? — спитав Петров провідника, показуючи вниз на річку.
Той глянув на уповноваженого якимось чудним, гарячковим поглядом і відповів:
— Балигакчан.
Темніло, і нарти зупинилися на перевалі.
Чава блискучими, збудженими очима позирав то на Зуба, то на Петрова і, не говорячи ні слова, узявся з червоноармійцем ставити намет.
Червоноармієць розпакував запаси риби. Її було якраз на одну годівлю.
— Всю віддати? — спитав він начальника.
— Половину, — відповів Петров.
— Правильно. Запас кишені не порве, — промовив боєць і кинув половину риби собакам. — Нічого, завтра наїстесь оленячого м'яса досхочу.
Собаки миттю знищили жалюгідні шматки і полягали на снігу, поховавши носи в свої пухнасті хвости.
Подорожні повлазили до намету.
— Завтра перепочинемо, купимо оленя, нагодуємо собак і за день будемо в центрі кочовища, — сказав Зуб, а в думці буяло радісне: «Я побачу Юру!»
Чайник з водою стояв на грубці, всі речі були внесені до намету, червоноармієць лагодився готувати суп з консервів.
У цю мить знадвору пролунав зойк.
— Що таке? — стурбовано сказав Зуб і глянув на Петрова.
— А-а-а! — лунав пронизливий крик.
Всі вискочили з намету. Провідник, без шапки, з блискучими, як у божевільного, очима вигукував незрозумілі слова. Розхристаний, знявши руки вгору, він вигукував короткі фрази. Його обличчя було страшне. В абсолютній тиші слова провідника лунали, як дзвін на сполох.
«Що він каже?» — не в силі перебороти важке передчуття, питав себе Зуб.
Раптом Чава вихопив з піхов ніж і з силою вдарив себе по горлянці.
— А-а! — вихопилось з уст Зуба.
Провідник упав на сніг і крізь хрипіння продовжував повторювати незрозумілі слова.
Зуб, Петров і червоноармієць кинулись до Чави, але він уже затихав. Незабаром темно-червона пляма на снігу перестала збільшуватися, і він застиг.
— Що це таке? — тихо спитав Зуб.
Петров мовчав.
— Що це таке? — повторив Зуб. — Чому він зарізався?
— Ороч кінчає життя самогубством, коли він зайшов у безвихідне становище. Безперечно, хтось дав нашому провідникові завдання, а він його не виконав. Але не турбуйтесь, ми доберемось до того, хто дав цього наказа. А поки що — на добраніч. Вранці розберемось, що робити, — сказав Петров і заліз у спальний мішок.
Зуб і червоноармієць трохи посиділи і, почувши спокійний храп уповноваженого, теж стали вкладатися. Стомлені важким переходом, усі троє міцно поснули.
ПРИВІТ З «КАВАСІМІ-МАРУ»
— Щоб виконати наше завдання, нам потрібна підтримка маси трудящих, — говорив Петров, — а ми не можемо без перекладача установити з ними навіть звичайного зв'язку. Треба повертатись назад, узяти перекладача і тоді їхати. Ви певні, що ми в найближчому таборі зустрінемо нашого перекладача?
— Ні, не певен, — промовив Зуб.
— А я твердо знаю, що ми його там не знайдемо. Куркулі відпровадять його далеко в гори. А за таких умов, та ще не маючи харчів, їхати зараз у гори — зайва річ. Не забувайте і того, що зброя, можливо, вже не в схованці, а в руках куркульської зграї.
— Що ж тепер робити? — зітхнув Зуб.
— Їхати назад і зразу ж організувати нову експедицію.
— А може, мені піти на лижах і наздогнати кочівників? — сказав Зуб і, стримуючи хвилювання, чекав відповіді Петрова.
Петров замислився. Він розумів, що Зуб-готовий на все, щоб тільки швидше побачити свого сина.
— Ні, — промовив Петров подумавши. — Не раджу. Краще діяти напевно.
Зуб сумно кивнув головою і став пакувати речі.
За півгодини нарти вже мчали по замерзлій річці до моря. Їхати тепер було легко — шлях весь час ішов униз.
Надвечір гори раптом розступилися, і мандрівники побачили море, а на самому березі каркаси засолювальних сараїв і накритий брезентом склад продуктів.
— Бухта Нігілян! — скрикнув Зуб. — Звідси до районного центру двадцять чотири години ходу пароплавом.