— Ох, які хороші тут хлопці! — п'ючи чай, задоволено говорив Петров. — Орли! Кузьма, Ілля!. Чого варті! А старики? А діти? Чудовий народ! І головне, без хитрощів.
— А де ж товариш Уяган? — спитав Зуб у Петрова.
— Е, його не випустять до самого ранку.
— Що трапилось? — стурбувався Зуб.
— Товариша Уягана оточили наймити в тім кінці табуна, і я так думаю, що розмова у них не кінчиться до ранку. У наймитів є про що спитати, а голові райвиконкому є про що розповісти.
Гаврило розказав гостям, що, коли б не Юра, наймити не змогли б прочитати постанову районного з'їзду Рад про встановлення їм плати за роботу в куркулів. Він глянув на хлопчика і додав:
— Скільки я перетривожився за тебе і Мачу. Ну, добре, що все так щасливо скінчилося.
Юра соромливо нахилив голову;
— Ви стільки зробили для мене, — з подякою промовив Зуб до Гаврила. — Я ніколи не. забуду цього і завжди буду перед вами винний.
— Що я зробив? — зніяковів Гаврило. — Я зробив те, що повинен був зробити кожний… — сказав він, коли Чакар переклав йому слова Зуба. — Я радий, що все кінчилося щасливо…
НАЙМИТИ ПОЧИНАЮТЬ НОВЕ ЖИТТЯ
Другого дня Петров закінчував допит Істапа й інших винних у змові, а Уяган з Зубом зібрали наймитів і розповіли їм про те, що діється зараз по Радянській Країні, як народ бореться за нове, щасливе життя.
Через кілька днів Петров з арештованим Істапом та його прибічниками повертався на узбережжя.
— Ну що ж, і тобі, мабуть, хочеться додому? — спитав Зуб у сина.
І тут Юра, який так багато думав про те, щоб добратися до райцентру, відчув, що йому не хочеться розлучатися з своїми друзями — Мачею, Кузьмою, Гаврилом, Чакаром, Іллею… Не хочеться кидати ці суворі, але величні гори, засніжені долини, прибрані інеєм ліси… Йому хотілось побачити, як наймити будуть організовувати колгосп, хотілось узнати, кого вони оберуть головою…
— Чому ж ти мовчиш? — усміхнувся батько.
— Давай ми залишимось, тату… Адже до Владивостока все одно зараз не проїхати…
— О, самі правильні слова! — сказав Уяган. — Залишайтеся хоч на місяць на Балигакчані, а я поїду по інших кочових групах. Бо отрута, яку розпустив куркуль, пішла і по інших долинах. Треба поговорити з людьми, розповісти їм правду.
Зуб бачив, що роботи непочатий край, і з радістю погодився на пропозицію голови виконкому.
— Я охоче залишусь тут, — сказав він, — і буду радий допомогти чим зможу в роботі.
— Люди тут хороші, щирі, працьовиті, — вів далі Уяган. — А першим своїм помічником візьміть Кузьму.
— Це і моя думка, — відповів Зуб. — Кузьма дуже активний і енергійний. З нього взагалі вийшов би непоганий політпрацівник…
— Так, — погодився голова райвиконкому. — Ось перший доказ цього. — І він показав Зубові заяву наймита про бажання вступити до Комуністичної партії.
— Він хоче звернутися до вас з проханням, — додав Уяган, — щоб ви дали йому рекомендацію. Як ви?
— О, чому ж? З великою охотою. Хто-хто, а Кузьма цілком заслуговує на те, щоб носити почесне звання комуніста. Він це довів своєю боротьбою проти куркулів.
— От і добре, — задоволено промовив Уяган. — Тепер така справа: незабаром прибуде сюди голова кочової ради Биякан. Треба, щоб він відчитався за свою роботу перед виборцями. І спитайте його, чому він тоді втік від наймитів. Я гадаю, що наймити оберуть нового голову.
Уяган того ж дня виїхав до сусідньої ріки.
Зуб, залишившися сам, зразу ж приступив до головного: до вилучення з куркульських табунів оленів для наймитів. У великій юрті зібралися всі, хто працював у Істапа і Кирика.
— Товариші, — сказав Зуб. — Радянська влада піклується про вас. Вона видала закони, що захищають трудящих, і пильно стежить, щоб ці закони виконувалися. Зараз ми маємо змогу виконати закон про сплату куркулями всього того, що заробили наймити. Давайте точно з'ясуємо, скільки кому належить одержати оленів, — адже ми з вами будемо забирати їх у куркулів.
Збори відповіли на Зубові слова схвальним гомоном.
— А як воно буде? — спитав старезний дід Чидор, який прослужив у Кирика все своє життя. — У табуні мало биків, усім наймитам не вистачить. То як воно буде, чи можна одержати важенок?[21]
— А чого ж? Схочете — візьмете биків, схочете — важенок. Яких схочете, таких оленів і візьмете, — сказав Зуб, не розуміючи, чому це цікавить старого.
— О! — зрадів Чидор. — Це було б дуже добре, щоб і важенок узяти. — Потім з недовірою глянув на Зуба і промовив: — А ти добре знаєш закон? Може, ти помилився?
Гаврило усміхнувся і попросив слова.
— Куркулі дуже хитрі, — сказав він, — і лукаві. Вони нікому не давали і не продавали важенок. Хіба тільки родичам. А чому? Тому що той, у кого є важенки, матиме потім оленят, стане багатим і не піде більше пасти чужих оленів. Такі хитрі, такі лукаві оті куркулі!
— Так, так, — загула решта наймитів. — Куркуль не продавав важенок. Такий лукавий…
Зуб заспокоїв збори, запевнивши, що кожен наймит одержить і биків, і самиць.
— Товариш Зуб каже правду, — підтвердив Кузьма. — Я розмовляв з Уяганом. Уяган каже, що можна брати і важенок. Такий закон.
Ця заява відразу знищила всі сумніви, і наймити перейшли до основного: стали по черзі говорити, хто скільки років працював у куркуля. Після кожного такого виступу Юра і Мача записували число років, множили на двадцять чотири і оголошували результат. А решта присутніх підтверджувала, що наймит правильно сказав, скільки років він працював у куркуля.
Пізно вночі, коли всі наймити-чоловіки підрахували належних їм оленів, Кузьма звернувся до жінки, що сиділа позаду чоловіків:
— Кажи.
Жінка засоромилась і відсунулась в глиб юрти.
— Що таке? — поцікавився Зуб.
— Та ось Ганна не знає, чи жінкам теж можна одержати за роботу, — промовив Кузьма. — Вона пасла оленів у Істапа…
— А як же інакше? — здивувався Зуб. — Звичайно, їй належить плата.
— У законі про жінок не сказано, — несміливо промовив хтось із чоловіків.
— Радянська влада, — урочисто сказав Зуб, — оголосила основний закон, за яким жінка має однакові права з чоловіком. — І, звернувшися до наймички, спитав: — Скільки ви років працювали в Істапа?
— Вісім, — відповіла та.
— Правильно, вісім років, — підтвердили люди.
— Вам належить сто дев'яносто два олені, — оголосив Юра.
Після Ганни ще кілька жінок, що працювали в куркуля, подали свій голос, і Юра вирахував, скільки їм належить одержати оленів.
Нарешті всі підрахунки були закінчені. Наймити мали одержати разом понад шість тисяч оленів. У куркулів залишалося близько півтори тисячі. Коли Зуб оголосив ці результати, радісний гомін наповнив юрту.
Гаврилова дружина, що уважно слухала все, про що говорилося на зборах, вийшла вперед.
— Тихше, тихше, — зашепотіли навколо. — Атакан[22] хоче щось сказати.
— Радянська влада — самий перший влада, — сказала стара. — Горе моє — я осліпла. А як хотілося б мені побачити тих людей, що привезли нам щастя в гори. Дякую вам, дякую від усього орочського народу, — і вона простягла Зубові обидві руки.
Зуб схвильовано і сердечно потиснув руки сліпої.
Жінка підвела голову і, ніби прислухаючися до чогось, чекала, поки змовкне радісний гомін наймитів, що з словами подяки зверталися до Зуба.
— Я стара жінка. Я багато бачила на своєму віку, — продовжувала вона. — Бувало так: має ороч сотню або й дві чи три сотні оленів, живе добре, а потім одразу нападе на худобу хвороба, і людина втрачає все своє багатство, ставить юрту на березі моря і вже ніколи не повертається в гори, ніколи не їсть оленячого м'яса, не їздить на олені за білкою. От ми зараз одержуємо багато оленів. Стільки оленів, що одній родині їх не випасти. То я хочу спитати вас, як будемо далі жити? Тут нам розповідав руський хлопчик Юра про колгоспи. Хороше живуть люди в колгоспі, бо вони один одному допомагають. От і ми давайте жити так дружно. Всіх оленів зведемо докупи, і тоді в нас буде такий великий табун, якому не страшна буде ніяка пошесть. Скільки я живу, а в Істапа і Кирика завжди був великий табун, хоч яка зла хвороба не нападала б на їхніх оленів. А ті, в кого оленів було менше, рано чи пізно ставали бідняками. Коли наші олені будуть спільними, тоді не буде так, що в одного вони похворіють — і він стане бідняком, а другому пощастить — і він залишиться багатим. Коли житимемо гуртом, ми всі будемо багаті.