Выбрать главу

— А борошно нехай візьме кожний сам, — сказав Ілля. — Воно стоїть під деревом. В кожному мішечку — один пуд. Я сам важив його в магазині на березі.

Зуб запитливо глянув на Чакара.

— Нічого, не сумнівайся, — усміхнувся той. — Ніхто не візьме більше, ніж ти дозволиш.

Юрта незабаром звільнилася від гостей, і знадвору чувся тільки веселий гамір орочів, що несли додому борошно і чай.

Віра тим часом замісила коржі, поклала їх замість сковороди на залізні тарілки, поставила тарілки з коржами сторчма збоку біля вогнища, і за кілька хвилин по юрті пішов приємний запах підпеченого тіста. Потім вона перевернула печиво на другий бік і, трохи почекавши, зняла перші коржі і поклала пектися решту.

— Ніколи не бачив, щоб ставили коржа пектися сторчма, — засміявся Зуб. — У нас хазяйка без сковороди не спече.

— На сковороді смачніше, — подав голос Чакар. — Та в горах всякий корж буде смачний.

Віра розламала першого коржа надвоє і дала Юрі і Мачі, потім стала готувати чай.

— Смачне! — обпікаючи губи, хвалив Мача.

— Смачне! — в тон йому відповідав Юра.

— От і в бідняцьких юртах настало свято, — промовив Гаврило, запрошуючи Зуба до столика, на якому вже стояли чашки з чаєм.

Ранком першим прийшов старий Чидор.

— Хочу торгуватися, — сказав він і витяг з мішка двадцять жмутків білячих шкурок, вісім горностаїв і одну шкуру росомахи.

— Почнемо, — промовив Зуб і передав білок дідові Чакару, щоб той визначив сорт хутра.

Чакар розв'язав жмутки і уважно переглянув кожну шкурку.

— Сто вісімдесят шкурок вищого сорту, дванадцять першого і вісім — другого, — виніс свій присуд старий.

— А як ви взнали, якого сорту шкурка? — здивувався Юра, бо шкурки були хутром усередину, а Чакар визначав сорт, не вивертаючи шкурку хутром наверх.

— А от дивись, — охоче відповів старий. — Оця шкурка вся біла. І на спині і на череві. Це вищий сорт. А ось у цієї — ледве помітні дві сині смужки на черевці. Це перший сорт. А в цих, — він показав шкурки другого сорту, — смужки ще синіші. Коли шкурка синя, то і хутро буде вже невисокого сорту. Буває зовсім синя — то брак.

Зуб підрахував вартість хутра і оголосив цифру мисливцеві.

— Ороч не розуміє, що значить карбованець і копійка, — промовив старий. — Що я можу взяти на це хутро?

— Що хочеш, те й візьмеш.

— Чаю проситиму. Орочеві насамперед треба чаю. Скільки даси чаю?

— Чаю можу дати пуд, — сказав Зуб.

— О! Спасибі! Пуд чаю! — І він присунув до себе шістнадцять кирпичин, що їх відклав для нього Зуб. — А тільки тепер, мабуть, нічого не залишилося на борошно? — зніяковів він раптом і неспокійно озирнувся на Гаврила.

— Питай у нього, — усміхнувся Гаврило, показуючи на Зуба.

— Борошна скільки? — сам запитав Зуб.

— А це вже, мабуть, буде в борг? — занепокоївся старий.

— Ні. В тебе ще багато грошей: Хутро — як золото. Воно дороге. Бери три пуди борошна.

— Борошно в горах дороге, — з тривогою в голосі промовив Чидор. — Три пуди, мабуть, багато… Я не хочу, щоб був борг.

— Та ні, ні, — засміявся Зуб, — В борг я не дам. Бери спокійно. — І він поклав перед старим три мішечки. — Ще чого тобі треба?

— Більш нічого, — твердо промовив Чидор. — І так багато набрав. Боюсь, коли б не було боргу. Ороч боїться боргу. — Він задоволено перерахував чай і зібрався йти.

— Стій! Куди ж ти? В тебе ще залишилися гроші, — спинив його Зуб.

— У тебе ще залишилися гроші, — повторив Гаврило.

Чидор недовірливо поглядав то на Зуба, то на Гаврила.

— Ні. Мені більше нічого не потрібно, — твердо промовив він, — У горах крам дорогий. Ніхто ніколи не бачив, щоб за таке хутро давали стільки чаю і борошна.

— Я кажу, що в тебе залишаються гроші, — пояснював Зуб. — Можеш ще взяти ось мануфактури, цукру, голок, сокиру, ніж…

Старий зітхнув і боязко глянув на Гаврила, шукаючи в того підтримки.

— Бери, — порадив Гаврило.

— Тоді дай одну голку, — попросив Чидор. Зуб подав голку.

— Тепер усе. А більше брати, то вже буде борг. Я знаю.

Як не сперечався Чидор, відмовляючися ще брати крам, Зуб дав йому півпуда цукру, новеньку дрібнокаліберну рушницю, кілька метрів мануфактури, сокиру, патронів.

— Бери, бери, — сміялися Гаврило, Чакар та Ілля. — Це ж не спекулянт, а радянський кооператив торгує. Боргу не буде.

Та тривога не залишала старого наймита. Він виніс увесь свій крам надвір і знову повернувся до юрти, щоб подивитися, що і скільки братимуть інші орочі. Тільки переконавшися, що і другому мисливцеві за таку саму кількість хутра Зуб дав багато товару, старий, нарешті, заспокоївся.

— О, ти щедрий, — сказав він Зубові. — У нас ніколи ще в горах не було такого щедрого продавця.

— То не я, а Радянська влада щедра, — відповів Зуб.

Чидор пішов до своєї юрти, але через годину повернувся знову.

— Ось, на, — сказав він і поклав пуд борошна і кирпичину чаю. — Ти ж учора дав без грошей.

— Ну і неспокійний старий, — засміявся Зуб. — У мене все записано. Я вже вирахував з тебе вартість того, що дав учора.

— Вирахував? — радісно промовив Чидор. — А я так перетривожився. Аж злякався. Може, ти подумаєш, що я навмисне тобі не нагадав, коли торгувався…

— Ти не дивуйся, — сказав Чакар Зубові. — Чидор брав чай у Істапа. А той дешевше як по тридцять білок за кілограм не продавав. А борошна зовсім не привозив. Старий боїться, щоб ти не подумав, що він за твою добрість тебе ж обманув.

— Все гаразд. Розрахунок повний, — ще раз запевнив Зуб старого. — Пий чай, їж коржі, пали тютюн. Боргу в тебе нема ніякого.

Чидор посидів трохи, подумав, тоді вийняв з торбини п'ятдесят білок і подав Зубові.

— Товаришу, — сказав він урочисто. — Це хутро я залишив для того, щоб поторгуватися влітку. А тепер у мене чаю вистачить і на літо. Я хочу подарувати ці білки на школу. Візьми. Я хочу, щоб школа була в нас хороша і щоб орочі були такі письменні, як ти.

ЧЕРВОНІ ГАЛСТУКИ

Юра попрохав у батька червоного ситцю і викроїв собі піонерський галстук.

— О! І я зроблю собі такий! — заявив зразу ж Мача.

Але Юра не підтримав свого друга, як це бувало звичайно. Він зніяковів і невпевнено промовив:

— Я не знаю, чи тобі можна носити такий галстук…

— А чому не можна? — здивувався Мача. — Мені мати дасть червоної матерії.

— Справа не в матерії… а в тому, що такий галстук носять тільки піонери. А ти ж ще не піонер…

Юра часто розповідав Мачі про піонерський загін і про те, що таке піонери. В душі він визнавав, що Мача заслуговує на те, щоб носити червоний галстук, адже він завжди поводився як піонер, але… Але ж Мачу ніхто не приймав до піонерської організації, і, значить, Мача. не має права носити піонерського галстука. Про це Юра повинен чесно сказати своєму другові.

— Так, я не піонер, — сумно промовив Мача. — Але я хочу бути піонером.

Юра мовчав. У піонери може прийняти загін. Хто ж тут прийме Мачу? Адже тут нема загону. А Юрі дуже хотілося, щоб Мача носив піонерський галстук.

— Щось придумаємо. Почекай, — спробував він заспокоїти не так Мачу, як себе.

Та скільки не думав Юра, нічого не міг придумати. Нарешті в нього з'явилася щаслива думка: спитати у батька.

— Тату, — сказав він, — у районі є піонерська організація?

— Напевно, — відповів батько.

— А чийого імені?

— Не знаю, — розвів руками Зуб.

— Ти ж був у районі… Як же ти не знаєш?

— Пробач, — усміхнувся Зуб, — не запам'ятав.

— Ну, раз ти не знаєш, чийого імені піонерська дружина в районі, то ти не знаєш, як і організувати тут загін, — зробив висновок Юра і відвернувся від батька.

— Ні, тут ти помилився, — сказав Зуб. — Це я знаю.

— А як? — зрадів Юра і ближче підсів до батька.

— Дуже просто. Зібрати дітей, які хочуть стати піонерами, і утворити загін.

Юра подивився на батька недовірливо: