Від'їхавши від юрти, хлопчик оглянувся. Гаврило стояв простоволосий, без шапки, дивлячись услід Юрі. На обличчі старого було стільки доброти і привітності, що Юра аж зітхнув з жалю, що доводиться з ним розлучатися. Хлопчик і собі зняв шапку і крикнув:
— До побачення! До побачення весною на узбережжі!
ЕПІЛОГ
В кінці червня 1946 року великий пароплав, пофарбований у світло-блакитний колір, ішов понад берегом Охотського моря. Спершись на поруччя, кілька пасажирів милувалися чудовим краєвидом, що відкривався перёд ними. Гори, сірі і низенькі коло берега, щодалі вищали і вищали, перетворювались на гострі шпилі, що губилися в ніжному блакитному серпанку.
Другий помічник капітана вийшов з кают-компанії і підійшов до пасажирів.
— Ну от і ваша бухта, товаришу Зуб, — промовив він до молодого чоловіка у військовій гімнастерці з слідами погонів на плечах. — Сподіваюсь, що на друге літо наш пароплав прийде сюди не тільки по рибу, а й по корисні копалини, які, безперечно, знайде тут ваша партія. О, тут чудові місця, — продовжував помічник, — ви самі пересвідчитесь.
— Я бачив їх, — усміхнувся молодий чоловік, — і мене весь час тягло повернутися сюди.
— Ну, тоді мені нічого вас переконувати. Я кажу кожному: хто хоч раз побував на Охотському узбережжі, той завжди мріятиме повернутись сюди знову.
Пароплав став наближатися до берега. Вимальовувалась бухта з сірою гравійною косою і зеленим лісом вгору по річці. Молодий геолог схвильовано вдивлявся в берег, шукаючи знайомі намети промислових рибальських будівель. Але перед його очима виростали капітальні будинки засолювальних сараїв, коптилок, магазину, контори. Ціле місто стояло на гравійній косі, виблискуючи на сонці пофарбованими дахами. Далі, з лісових заростів, визирали охайні котеджі.
— Ми не помилилися? — здивовано спитав Зуб у помічника капітана.
— Скільки років ви не були тут? — засміявся той.
— Скільки?.. Мабуть, чотирнадцять.
— Ну, то чого ж. ви хотіли? Чотирнадцять років тому тут солили чудову рибу кету хижацьким японським способом. Рибину набивали сіллю, і вона ставала тверда, як дерево, суха, як підошва, і така солона, що обпікала, як вогонь, коли її брав хто в рот. Чотирнадцять років тому ми вивозили звідси найгіршого сорту рибу. А тепер? Тепер уся кета солиться в льодниках, прокопчується, і вона смачна, жирна і ніжна, як найкраща сьомга. Узбережжя дає тепер найкращу рибу. Чотирнадцять років! Таке сказали, — не вгамовувався моряк. — Чотирнадцять років тому тут ловили тільки кету, а оселедець, прекрасний охотський оселедець, камбала, мальма, корюшка, словом, тисячі тонн чудової риби гинули марно або їх згодовували собакам. А тепер все це йде на користь народові, державі. Чотирнадцять років! Це ж три п'ятирічки! Вони дали узбережжю стільки, скільки не могли дати за царя і три століття!
Тим часом пароплав став на рейді, матроси спустили катери. Відкрили трюми, почали вивантажувати на катер майно геологічної експедиції. А через півгодини Зуб уже плив до берега.
Група орочів нетерпляче чекала приїжджих. Катер ткнувся носом у прибережний гравій, і геолог вистрибнув на землю.
До нього підійшов молодий чорнявий чоловік із східними рисами обличчя, в синьому костюмі, з орденом Вітчизняної війни на грудях, в хутряних чоботях з оленячої шкіри.
— Просимо до нашого берега! — правильною російською мовою привітався молодий чоловік і подав Зубові руку. — Я районний зоотехнік. З ким маю честь познайомитись?
— Геолог Юрій Зуб. Прибув до вас з геологічною експедицією, — сковзнув приїжджий по обличчю зоотехніка і, подавши руку, втопив нетерплячий погляд в орочів.
Зоотехнік усміхнувся самими очима і, не зводячи погляду з Зуба, спостерігав, як той, радісно збуджений і схвильований, вдивлявся в обличчя орочів.
— Он бісенді[24], Юра? — звузивши в усмішці зіниці, промовив зоотехнік.
Зуб здригнувся і з німим питанням дивився на чоловіка в синьому костюмі.
— Ні бісенді?[25] — несміливо промовив Зуб.
— Мача.
— Мача! — крикнув, аж простогнав Юрко Зуб і схопив його в свої обійми. — Мача!
Здивовані орочі оточили молодих людей, питаючи один в одного.
— Хто він?
— Юра! Юра приїхав! — гукав на весь берег зоотехнік, і на його голос почали збігатися орочі з ікринки, засолювальних сараїв…
Молодого Зуба оточили знайомі і незнайомі, і він, знявши кашкета, чоломкався з ними за орочським звичаєм. Геолог стурбовано вдивлявся в натовп, когось шукаючи. Враз його очі заблищали: він побачив Іллю, що, витираючи мокрі від розсолу руки, одягнутий у гумову куртку і гумовий фартух, поспішав від засолювального сарая. Вони обнялися.
— А Гаврило? Живий? — з тривогою в голосі запитав Юрко.
— О, живий. Як почав тоді, так і досі головою колгоспу. Довідається — прилетить сюди!
Через півгодини давні друзі сиділи в Мачиному наметі і, п'ючи міцний, аж чорний чай, згадували минуле, розповідали про своє життя, про знайомих. Виявилось, що Мача закінчив зоотехнічний інститут у Ленінграді і вже рік як працює в районі. Дід Чакар помер тільки два роки тому. Кузьма — голова виконкому районної Ради трудящих. Мача називав імена орочів, що дістали педагогічну освіту і вчителюють, орочів — лікарів, колгоспників, робітників, що становлять основне ядро районного активу.
— А школа в горах? Чи збудували її тоді?
— О, там тепер стоять аж чотири величезних будинки: школа, два гуртожитки для дітей, будинок для вчителів.
— А не брудно в гуртожитках? — засміявся Юрко, згадавши, як чотирнадцять років тому орочі не хотіли, щоб діти жили в кімнатах.
Мача сміявся, згадуючи цей епізод:
— Тепер орочі зрозуміли, що таке дім. Тепер у юртах живуть тільки мисливці під час полювання на білку та пастухи оленів, бо їм не можна не кочувати.
Мача розповідав про свою улюблену справу — про оленярство. Табуни оленів у колгоспах і радгоспах тепер значно зросли, бо вони належать не куркулям, а трудящим орочам і їх доглядають не дідівськими способами, а по-новому. Розповідав, як покращали умови життя пастухів, рибалок, мисливців, що в районі вже не одна, а десяток шкіл, є лікарні, а магазини збудовано в найдальших горах.
— А коли ж я побачу Гаврила? — спитав Юра.
— На тому тижні у нас будуть кущові партійні збори. Дід прибуде обов'язково.
— Він член партії? — зрадів Юра.
— І він, і батько, і я… О, ми тепер не ті, що були якийсь десяток років тому.
— До речі, — промовив Юра, — мені треба було б побачити секретаря партійного комітету.
— Він перед тобою, — вклонився Мача. — Що таке?
— Ну, тоді прекрасно.
— Які твої плани? — розпитував Мача.
— Ти пам'ятаєш той камінь, що так блищав у печері Жовтого Духа?
— А-а-а, — засміявся Мача, — трохи пам'ятаю.
— Я гадаю, що в тому камені, — продовжував Юрко, — блищали коштовні вкраплини. Тільки закінчивши інститут, я зрозумів, що я бачив у печері, і весь час мріяв повернутися до неї. Звичайно, не тільки цей камінь був причиною мого приїзду сюди. Завжди я згадував про час, проведений з вами, і мені дуже кортіло знову побачити своїх друзів і чудові місця на цьому прекрасному узбережжі… Я сподіваюсь на вашу допомогу в роботі геологічної групи, — закінчив Зуб.
— Про це навіть і говорити не доводиться. Ми зробимо все, щоб твоя експедиція швидко і з найбільшим успіхом виконала своє завдання. Ми дамо тобі найкращих робітників, найдосвідченіших провідників, дамо оленів, собак для транспорту… Дамо все, що потрібно. І крім того… — Мача зам'явся, — мені самому дуже хотілося б поїхати з тобою…
— О! — вигукнув Юра. — Так це ж моя мрія — поїхати з тобою в ті місця, де ми блукали в дитинстві! Але тепер ми ввійдемо в ту печеру не боязкими хлопчаками, як колись, а як господарі, як переможці! Ми прийдемо в гори, щоб примусити їхні надра служити народові!
— Так, ми тепер господарі Охотських гір!