Юру вразило суворе обличчя першого з випнутими надбрівними дугами і похмурими чорними очима. Невиразне підборіддя надавало виглядові цього чоловіка чогось первісного, майже нелюдського. Але найбільше вражав рот. Великий, з тонкими, здавалося, мертвими губами, з яких, підіймаючи верхню губу, стирчав жовтий зуб.
Чоловік подав знак заднім, і валка спинилася. Пильно глянувши на хлопців, він став про щось розпитувати Мачу, потім важким поглядом зупинився на Юрі. У Юри похолонуло на серці від передчуття чогось неприємного і страшного. Чоловік знову перевів очі на Мачу і приглушеним голосом сказав кілька слів. Потім він дав знак своїм трьом супутникам, і валка, круто повернувши назад, зникла в боковій долинці. Юра стояв як закам'янілий, автоматично перераховуючи оленів і вдивляючись у довгі пакунки, нав'ючені на тварин.
— Еді гокіль! — сказав з острахом Мача, показуючи вслід оленям, що зникали за виступом скелі.
— Еді гокіль! — повторив він і показав на язик.
«Що значать ці слова і що це за страшна людина?» — питав себе Юра, відчуваючи, що в його до цього часу таку мирну подорож вклинилось щось страшне і чужорідне.
СТАРИЙ ЧАКАР ПОВЕРТАЄТЬСЯ В ГОРИ
Повернувшись до юрти, хлопці гаряче взялися до діла. Мача дістав із схованки залізний капкан і, нарвавши листя та ягід ялівцю, старанно натер ними капкан і ланцюг до нього. Потім хлопці понатирали ялівцем руки, одежу, взуття і навіть обличчя. Дорослі з усмішкою стежили за хлопцями, але удавали, що не розуміють цих приготувань.
Скінчивши підготовку, хлопці поспішили на Видрову, щоб до заходу сонця повернутися в юрту. Ось і осип з слідами видри. Товариші поставили капкан на звіриному сліду, прив'язали його ланцюгом до стовбура модрини, старанно замаскували і тихим кроком повернули назад.
Сонце зайшло. Все потемніло навколо, і тільки снігові верхівки найвищих гір блищали ще яскравіше на тлі загальної темряви. Для них сонце ще не сховалось. Та скоро і вони погасли, і раптом стало холодно і непривітно. Мисливці бігом поверталися до юрти з її затишним вогнищем і привітними людьми.
Ілля і Гаврило з усмішкою розпитували Мачу, де він був, але той відмовчувався, мовляв, завтра довідаєтесь. Юра пішов до свого дідуся в сусідню юрту. Старий сидів, стомлено схиливши голову з напівзакритими очима, виставивши до вогню руки.
— Що значить «еді гокіль»? — спитав Юра.
— Еді гокіль? Це значить «не смій казати». Чому ти спитав мене про це?
Юра відповів, що він часто чув цей вираз, і замовк.
«Чому, не смій казати? — думав він. — Хто той страшний чоловік, що проїхав на оленях і повернув назад, побачивши хлопців? Що він віз? Чому з ним не було жінок, як у інших кочівників?»
Всі ці питання лізли в голову, але в пам'яті стояло «не смій казати» і страшне обличчя невідомого.
— Звідки ви знаєте російську мову? — спитав Юра в дідуся.
— Хе-ге! Я двадцять років жив у руського купця в наймах.
І дід Чакар розповів, як у нього давно-давно подохли олені, і він, залишившися на березі моря, став у найми. А тепер він рибальством заробив грошей, здав у кооператив кілька лисиць і купив собі двох оленів. Тепер дід знову кочуватиме.
— Хіба кочувати краще? — здивувався Юра.
Він уявив собі щоденні переходи, дим у юрті, відсутність хліба, і йому стало жаль старого.
— А тобі хочеться додому? — відповів запитанням дід. — Отож і мені хочеться побувати в рідних місцях. Я тридцять років не. був у горах. Хочу вмерти у рідних місцях.
— А бабуся ваша де? — спитав Юра.
— Ехе-хе-хе, — зітхнув старий. — Немає в мене бабусі.
— Умерла? — співчуваюче промовив хлопчик.
— Ні, не вмерла… У мене її й не було. За старих часів ороч купував собі дружину. Треба було заплатити тридцять або й сорок оленів за наречену. А мої олені подохли. От і залишився я сам на все життя…
— А Гаврило?
— Гаврило віддав усіх своїх оленів за жінку, і через те довелось йому йти в найми до куркуля.
— А де ж Ілля взяв оленів, щоб купити собі тітку Віру? — спитав Юра.
— Ілля? У Іллі була сестра. А у Віри був брат. От Вірин брат узяв сестру Іллі, а за неї віддав Іллі Віру. Отак вони безплатно обидва і одружились, — засміявся Чакар.
— А тепер теж платять за жінок? — допитувався хлопчик.
— Тепер мало хто платить. Наймити і бідняки стараються одружитися на узбережжі, коли рибалять. На узбережжі завжди є представник виконкому. Коли хто насмілиться вимагати за дочку викуп, то жених поскаржиться уповноваженому райвиконкому, а той допоможе йому. Так, тепер легше стало жити бідноті. Є кому заступитися. А як хто, то й самому товаришу Уяганові поскаржиться. Чув про нього?
Юра не знав, хто такий Уяган.
— Це наш голова райвиконкому, ороч Андрій Уяган, більшовик! Любить його і поважає біднота. Товариш Уяган вступив до партії ще тоді, як виганяли білогвардійців з узбережжя. О, то великої душі чоловік.
— І в мене батько комуніст, — сказав Юра. — А я, як виросту, теж вступлю спочатку в комсомол, а потім і в партію!
Хлопчик помовчав, замислившись. Потім знову став розпитувати діда.
— А як же ви житимете самі? Хто вам юрту поставить?
— Чому сам? Гаврило — мій брат. Я з ним і житиму. Завтра перейду до нього в юрту.
Юра зрадів. Тепер в юрті буде перекладач.
— Куди ми їдемо? — спитав Юра.
— Кочуємо — треба казати, — відповів старий. — Кочуємо далеко, за оті високі гори, що ти їх бачив на обрії. Там, за перевалом, вони стануть нижчі, і там пасуться олені найбільших орочських багатіїв. Гірський хребет захищає ті місця від вітру, на схилах гір там багато ягелю, на якому взимку пасуться олені. А місця які чудові! Ліси високі, густі! А оленів там тисячі!
— А чиї ті олені?
— Найбільший табун належить Істапові Дойді. У нього 5000 оленів. Другий табун на 3000 оленів держить Кирик — дядько Істапа. Ти побачиш їх обох. Вони триматимуть оленів укупі, а Гаврило та Ілля пасуть їхні табуни. Істап посилав Гаврила та Іллю на берег купити чаю, а вони спізнилися. Тепер Істап на них сердитиметься. Істап — погана людина, сердитий.
— Де ж тепер Істап? — спитав Юра.
— Хе! Істап сидить біля свого табуна. Він ніколи не кочує до моря. У нього вистачить наймитів, які ловлять для нього рибу, їздять по чай, полюють на білку.
Юрі дуже хотілося розповісти про сьогоднішню зустріч на Видровій, та він пригадав суворе «не смій казати» і замість цього розказав старому про страшну печеру.
— Як ви думаєте, чи глибоко в ній?
— Не знаю. Звідки я можу знати? Та то не страшна печера… Ось на Балигакчані є печера, то справді страшна!
Юра прикипів очима до старого.
— Чому страшна? Як? Що? Розкажіть!
— Вона зветься печера Жовтого Духа. В ній живе дух, і ніхто не має права до неї заходити.
— А чому не можна заходити? А що буде, як зайти? — питав хлопчик, весь захоплений оповіданням.
— А як хто зайде, то дух з'їсть його. Тільки старий Дойда, Істапів дядько, може зайти туди, бо він приносить духові їжу…
— А ви були в тій печері?
— Як же я міг туди зайти? З усіх орочів тільки Кирик бував там. То страшна печера!
— От би мені там побувати! — мрійливо промовив Юра.
— Ні, ні! — заперечив старий. — Навіть у долину, де та печера, заборонено ходити. По тій долині і полювати не можна!..
Довго ще розповідав Чакар про життя в горах. Багатії Кирик та Істап держать кілька десятків пастухів і нічого їм не платять. Гаврило багато років пасе чужих оленів і не заробив собі за цей час жодного оленя. Ті, на яких він їздить, належать Істапові.
— Як же це можна? — дивувався Юра. — Тепер же Радянська влада!
— Правда, Радянська влада, — сказав Чакар. — Але коди б орочі вкупі жили! Люди наші розкидані по всіх долинах, так що і сам голова кочової ради не знає, де хто кочує. Та й шлях до гір важкий, далекий… Тому в горах залишилося багато старого, багато такого, про що на узбережжі вже й думати забули, — закінчив дід і зітхнув.