— Я не вповноважений розбалакувати з панією, — відкарбував агент. — Я повинен тільки відправити панство в місце, де вони зможуть балакати, скільки їм заманеться.
Сахно знизала плечима. Говорити з цим шпиком справді не було рації.
— Ходім, Чіпаріу?
— Ходімо, — зітхнув Чіпаріу. — Недарма ж я ніяк не міг собі уявити, як це я з своєї волі піду до сигуранци.
— Прошу зачекати одну хвилинку, — звернулася Сахно до агента. — Ви дозволите мені розплатитися з хазяїном?
— Будь ласка, — ввічливо схилився боєринеш.
Сахно повернулася до хазяїна, що нетерпляче тупцював круг неї, боячись, як би не пропали його гроші.
— Маєте.
Вона вийняла паку банкнотів і відрахувала потрібну суму.
— Я готова. Ходімте.
Агент попереду, Сахно й Чіпаріу посередині і позаду двоє жандармів вийшли з харчевні. Цікаві відвідувачі мовчки провели їх до порога. Потім, коли кортеж відійшов кілька кроків, вони, незважаючи на полуденну спеку, зняли страшенний галас, очевидно сперечаючися про особи невідомих арештованих.
Сигуранца була за рогом. Жандарми проминули головний під’їзд і повели арештованих через задні двері. Чіпаріу хотів був ще мовити з цього приводу якесь дотепне слівце, але агент, враз забувши про чемність, гостро гримнув на нього й наказав мовчати.
Арештованих провели вузьким коридором до дверей, на яких було написано № 17.
— Епігег- вклонився наостанку агент, заговоривши на цей раз чомусь французькою мовою. Він розчинив двері, штовхнув туди арештованих і зразу ж клацнув англійським замком.
Сахно й Чіпаріу сподівалися побачити себе в камері. Але це не була камера. Вони опинились у великому кабінеті. Двоє широких вікон виходили на вулицю, якою вони щойно йшли. Ген в кінці, з-за рогу, маячив ріжок великої вивіски знайомої харчевні.
З-за стола, з глибини великого крісла підвівся дебелий чорновусий офіцер.
— Прошу сідати, — гостинно вказав він на крісло перед столом.
Сахно сіла. Збирався сісти й Чіпаріу. Але офіцер враз спинив його і брутально кинув:
— Ти можеш і постояти.
Сахно обняло жаром. Вона схопилася на рівні ноги.
— У такому разі ви дозволите стояти й мені, пане офіцер?
— Чому це? — здивувався той.
— Мені здається, ми з цим громадянином прийшли сюди на рівних підставах. Я не розумію вашого ставлення до кожного з нас.
Дебелий офіцер покотив веселий і солідний сміх:
— Га-га-га! Ох, ці мені іноземці! Га-га-га! Будь ласка, будь ласка. Щоб не псувати наших із вами дружніх відносин, я згоден порушити наш етикет… Можеш сідати! — гукнув він Чіпаріу, з жонглерською вправністю міняючи свій солодко-ввічливий тон на солдафонську грубість.
— У нас, в іноземців, крім того, мають звичку до всіх незнайомих звертатися на “ви”, - зауважила Сахно, знову сідаючи в крісло.
— Га-га-га! Ну й іноземці! Га-га-га! Сідайте, чого ж ви стоїте? — вже не так брутально кинув він Чіпаріу.
Чіпаріу сів.
— Чому ми мусимо бути вдячні за наш візит до вас? — зразу заговорила Сахно, випереджуючи офіцера.
— О, пусте! Будь ласка, не хвилюйтеся. Очевидно, непорозуміння. Хвороблива далекозорість моїх людей. Вони, бачите, зразу помітили чужу тут людину і дуже здивовані з вашої зовнішності і т. ін. Ви не відмовите повідомити мене, хто ви, звідки і чого завітали в наш тихий закуток? — привітно забалакав офіцер. — Тільки й усього. Ми, бачите, південні люди, дуже цікаві. Га-га-га! Смерть кортить нам знати, хто, чого і для чого приїздить до нас.
— Я з Німеччини, співробітник берлінського університету. Приїхала сюди в наукове відрядження. А це мій шофер. Здається, з Галаца. Принаймні там я найняла його для подорожування.
— Так, так. Дуже добре. Дуже добре! От і чудово! Тепер ми знайомі. Га-га! Може, ви не відмовите сказати також, яке саме відрядження маєте сюди? Яка тобто мета вашої подорожі?
— З охотою. Але тоді дозвольте мені довше на цьому спинитися. Я просила б хвилин з кілька, щоб докладно побалакати з вами.
— Будь ласка, будь ласка!..
— Справа в тому, що ваші люди не тільки дуже далекозорі та дуже спритні, а просто напрочуд проникливі…
— Та невже? Га-га-га!
— Справді. Бо ми простували допіру нікуди інде, як саме сюди, до вас.
— Та що ви кажете? Цікаво!
— Простували сюди, щоб просити вашої помочі. Щоб довести до вашого відома про деякі досить таємничі та підозрілі факти.
— Я страшенно заінтригований! Я сповнений уваги. Я слухаю вас.
Сахно здалося, що в очах хвацького офіцера блиснув глузливий вогник. Але вона на це не зважила й провадила далі.
— Так слухайте ж. Це якраз має зв’язок і з метою моєї подорожі, що її вам так цікаво знати.
Далі Сахно коротко, але по змозі повно й образно розповіла щиро все про свій приїзд, перебування в маєтку Гальванеску, пригоди, непорозуміння, підозріння й, нарешті, втечу. Вона не ховала, нічого.
Жандарм слухав її уважно, ні разу не спинивши, не перепитавши. Він кинув сміятися. Був серйозний і зосереджений.
Коли Сахао закінчила, він ввічливо схилився і ласкаво сказав:
— Мені дуже прикро, я дуже жалкую, що вам довелося в нашій країні зазнати стількох неприємностей. Але… боюся, що в своєму… як би це сказати — запалі, розпалені цілком зрозумілою цікавістю, ви допустилися хибних висновків і прогнозів. Мені здається, ваші підозріння походять… як би це сказати — з хворобливо загостреної спостережливості. Я хочу запевнити вас, що ми — ми, румунська інтелігенція, — дуже шануємо високоповажного доктора Гальванеску. Ми не знаємо, які його експерименти. Але ми й не насмілюємося докучати йому. Ми терпляче чекаємо, поки шановний доктор скінчить свої досліди і подарує їх нашому суспільству й вітчизні. Ви перехвилювалися й піддалися омані. Гальванеску поза всякою підозрою, над усякі злочини! За це я ручуся вам словом офіцера…
Сахно розчаровано зітхнула.
— Я знала, що ви не повірите мені. Я не маю доказів. Але пройміться довір’ям до моєї щирості. Я настоюю на своїх підозріннях. До цього спонукає мене тільки почуття мого громадського обов’язку. Ви можете перевірити мене. Я пропоную себе саму в заставу за правдивість мого оповідання. Відрядіть до доктора Гальванеску ваших агентів.
— Пані, це неможливо. Доктор Гальванеску має охоронну грамоту від нашого уряду і монарха, його особа і його володіння недоторканні для простих смертних. Навіть якби виникла потреба потрусити високошановного доктора, — а я категорично відкидаю можливість такої потреби, — то й тоді я мусив би прохати телеграфом дозволу в найвищих органів влади.
— Прохайте. Я відповідаю за це.
— Жартуєте, добродійко!
— Значить, ви мені не вірите?
— Я сказав уже: гадаю, що ви помиляєтеся.
— Я звернуся до вищих органів влади, — звелася на ноги Сахно. — Значить, ви не вірите мені і відмовляєтесь допомогти?
Жандарм теж устав і уважно задивився на свої нігті.
— Так, не вірю і відмовляю.
Сахно зробила рух іти. Чіпаріу теж устав.
— Одну хвилинку, — спинив її офіцер. — Цей громадянин, — він кивнув на Чіпаріу, — теж був у маєтку доктора Гальванеску і бачив те, що бачили ви?
— Так, — сам за себе відповів Чіпаріу.
Жандарм помовчав і далі вивчав свої нігті. Потім задивився у вікно й роздумливо мовив:
— Справа ось у чому… Ви, звичайно, помітили, що я не записував вашої заяви й усього вашого оповідання. Я навіть, коли хочете, постарався вже усе це забути… Доктор Гальванеску має від держави охоронну грамоту не тільки на його маєтності, але й на таємницю його роботи. Ні одна людина не має права знати більш за те, що він сам їй розповість… Ви, звичайно, розумієте, що наш обов’язок допомагати цьому? Словом, цього громадянина я мушу затримати. Щодо вас, то… теж тимчасово я вас затримую, поки дістану розпорядження від мого уряду.
— Ви не маєте права! — зірвалася Сахно. — Я вам не піддана.
— Через те я й кажу — тимчасово. Вашого консула буде негайно повідомлено.
— Я категорично протестую проти цього. Ні мене, ні мого шофера ви не маєте права затримувати. Він тут ні при чому — за всю справу відповідальна я. Себе ж я не дозволю арештувати, поки не подам заяви німецькому консулові, від якого маю візу, і не одержу від нього відповіді.