Жандарм повернувся до Сахно.
— Цього ви теж не можете зробити: німецький консул не повинен знати нічого з таємниць доктора Гальванеску.
Відкарбувавши це, він перехилився через стіл і хотів натиснути кнопку дзвоника. Але передумав і знову звернувся до Сахно:
— Ви дозволите мені ознайомитися з вашими документами?
— Будь ласка.
Сахно вийняла з кишені паспорт і простягла його жандармові. Жандарм узяв паспорт, і враз обличчя його змінилось — він пополотнів, тоді почервонів.
— Значить, ви? Значить, ви?..
Жандарм не докінчив, його рука натрапила на кнопку від дзвоника. За дверима забринів короткий дзвінок. Двері розчинилися.
— Більшовичка! — крикнув жандарм. — Держіть її! Це більшовичка!
Сахно звелася. Двоє здоровенних солдафонів в ту ж мить скрутили їй руки назад. Чіпаріу відіпхнув одного з них. Але до кімнати вбігло ще кілька жандармів і кинулися на нього. В коридорі лунали хуткі кроки багатьох ніг.
— Більшовики! Комуністи! — ревів офіцер. — Арештувати їх!
Сахно шарпнулася, удар у тім’я засліпив її і оглушив. Останнє, що бачила вона, непритомніючи, — це як Чіпаріу висадив стільцем вікно і виплигнув на вулицю. Заверещали свистки, залунали вигуки і постріли.
Білий морок обступив Сахно, коли вона ворухнула важкими, закам’янілими повіками. Білий морок засліпив її, і вона знову заплющила очі. Так пролежала вона довгенько, силкуючись примусити запрацювати думку й пам’ять. Але ні думка, ні пам’ять не хотіли, неспроможні були відживитися. Тільки слух поволі призвичаювався до тиші довкола й починав уже ловити дрібні, ледве чутні звуки. Сахно напружилася і ще раз кліпнула очима. Білий морок стояв непорушно і тихо. Білий морок і білий холод. Наче сліпуча арктична природа оточувала її.
“Але ж морок не буває білий…” — несміливо блимнув перший здогад. І тоді Сахно, нарешті, очуняла.
Вона була в кімнаті. У білій-білій кімнаті. Стеля, стіни, рівне світло й, здавалося, саме повітря були однакові — прозоро-білі чи матово-білі. Долівка теж, вона була певна, мала бути тільки біла. Якби ворухнутися — можна пересвідчитися. Вона ворухнулась. Болісний стогін мимоволі розітнув їй уста. Тіло їй задубіло. Мов налиті оловом, обважніли руки, ноги. Несила було підняти їх чи пересунути.
Але на тихий її стогін прилинула відповідь. Це також був чи то стогін, чи то сміх, чи то кректання. Сахнг роздивилася. На стелю, на стіни, обабіч — довкола, скіль ки могла побачити, не рухаючи тілом. Вона не побачила нічого. І знову застогнала, знесилена…
Відповідь прилинула знову. Це був сміх. Тихий, обережний, але радісний сміх.
Хтось був біля неї. Хтось радів з її одужання. Одужання, бо Сахно не сумнівалася вже, — це вона одужує після якоїсь важкої хвороби, що її початок не хоче пойернути їй зрадлива пам’ять.
Сахно зібрала всі сили, важко ворухнула всім тілом і ще раз оглянулася довкола. Тепер вона побачила людину. Не треба було далеко й шукати, — ця людина була біля неї, зовсім близько біля приголів’я. Але вона була вся біла, така, як кімната, як світло, і Сахно відразу не розгледіла її. Людина схилилася позад її голови і тихо й радісно сміялася.
— Де я? — нарешті опанувала мову Сахно. — Що зі мною?
— О, не турбуйтеся, — прилинув ласкавий шепіт. — Ви в гарному місці, і вам зовсім добре.
Голос був наче знайомий. Десь чула вже Сахно ці лагідні нотки, цей характерний тембр.
— Але? — запитала вона ще, тільки для того, щоб почути ще раз мову й пригадати її.
— У мене, — почулося вже голосніше й чіткіше.
Сахно стрепенулася. От-от мала відживитися пам’ять. От-от…
Але чому, ще не згадавши, а вже тремтить вона з протесту і, не знати чого, зринає незрозумілий острах..
Людина схилилася ближче до лиця. Сахно не довелося напружувати волю й силувати пам’ять. Вона згадала. Враз і все…
— Але чому ж? Як же це так?
Над нею схилився доктор Гальванеску…
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
— Ви здивовані? — нарешті прилинуло з білого мороку неприховано глузливе запитання. — Ви здивовані і… невдоволені з цього?.. Ви мовчите?
Сахно мовчала. Вона не могла нічого сказати. Вона не хотіла нічого говорити. Спогади вихором майнули через її свідомість. Все до останньої хвилини — оглушного удару по голові — вернула вражена пам’ять. Але вона не могла збагнути одного: чому вона не в тюрмі, не за ґратами, а тут, на операційному столі доктора Гальванеску?
— Чому я тут? — нарешті спитала вона, силкуючися надати мові найбільшої різкості, на яку була зараз здатна.
— Про це я вас своєчасно поінформую, будьте спокійні. — Гальванеску коротко засміявся. — Але мушу вам сказати, що ви досить-таки нечемні. Я не чув від вас жодного слова подяки. А проте я справді врятував вас — від тюрми, а то й чогось гіршого.
— Тобто?
— Треба сказати, що наших жандармів ми добираємо з здорових і дужих хлопців. Це прекрасно, звичайно. Але їх зле виховано, і вони не вміють економно. витрачати свого природного обдарування. Цей сиволапий солдафон трахнув вас так, що якби не нагодився тут я, то після ще одного удару довелося б везти вас просто до моргу. І так, щоб запобігти зрушенню мозку, мені довелося тримати вас чотири доби під наркозом. Вам відомий такий спосіб боротьби й профілактики проти мозкових захворювань?
— Чотири дні?!
— Атож. Сядьте. Це штовхне кров. От так. Дайте я вас підтримаю. Чудово. Ваші щоки враз почервоніли…
Сахно сіла. Кімната пішла обертом, в голові важко гупало, і під груди підкочувалася млость. Вона була б упала, та прудкий Гальванеску вчасно її підхопив.
— Нічого, нічого. Це зараз пройде. Понюхайте ось цього, а цього випийте. От так. Тепер добре? Правда ж, добре?
Замість відповісти Сахно запитала:
— Де Чіпаріу?
— Шофер? О, це спритний і здатний хлопець, з нього будуть люди… Тобто я б не сказав, щоб “люди” — ха-ха, але пуття буде. Іменно — пуття.
— Він тут?
— Не поспішайте. На все — свій час. Я хочу запропонувати вам ось цю чашку бульйону. Ви трохи підживитеся, кров ваша заграє ще дужче, зможемо побалакати ще трохи. Але — трохи.
Сахно слухняно взяла чашку з бульйоном і сьорбнула дві ложечки.
В цей час доктор Гальванеску заголив їй ліву руку й метко увіткнув під м’язи голку маленького шприца.
Сахно зразу ж відчула, як від гарячої поживної юшки та від цього впорскування певніше й дужче забилося серце, як члени її набули гнучкості та сили.
— Ну от і добре. Тепер ви можете сісти. От так — зовсім, а ноги простягніть. Добре! Через п’ять хвилин ви одержите цигарку.
— Де Чіпаріу? І чому я на волі? Чи, може, — Сахно іронічно скривилася, — ви взяли мене на поруки?
— Ха-ха! Трошки не так. Не “на поруки”, а з рук у руки… Іменно — з рук у руки. Вас… мені подаровано.
— Що?
— Подаровано! Повік і безкоштовно! Як компенсацію за ті збитки, що ви їх мені завдали. І, ви знаєте, я навіть не просив. Це несподіваний презент. Полковник Чарота — надзвичайна людина! Він забув геть усе, що ви йому розповідали про… про мої… експерименти. Він, розумієте, не має права цього знати. Така воля мого уряду. Він, здається, говорив вам про охоронну грамоту? Так от. Ну й дві-три тисячі лей… подяки. Це остаточно зіпсувало йому пам’ять і… і… пошану до іноземних паспортів. До речі, я до краю здивований. Та коли б я знав, що ви підданець нашого державного сусіди…
— То не чекали б, поки мене дадуть вам, як компенсацію, а давно вже розправилися б зі мною?
— Ні. Просто не допустив би вас у мій маєток. Ви насмілилися заглянути туди, куди я вам не дозволив. І, - голос Гальванеску втратив лагідність і забринів жорстоко та гостро, — куди нікому не дозволено заглядати. Навіть полковникові Чароті. Навіть тому урядові, що видав мені охоронну грамоту. Нікому!
Він замовк і схвильовано забігав по кімнаті. Сахно стежила за ним і чекала, що скаже він. Але Гальванеску не відновлював розмови. Видно, поведінка Сахно його до краю обурювала.