Складалося враження, що жінка не вперше промовляла ці запитання уголос, але навіть не намагалася шукати на них відповіді.
— Це ваші проблеми, не мої,— сказав чоловік. — Моє завдання полягає в тому, аби допомогти душі адаптуватися до її нового виталища без зайвого болю і страждань. А ви тут мені заважаєте.
Повільно спливаючи на поверхню свідомості та звикаючи до нового світу відчуттів, я не одразу зрозуміла, що предметом розмови — душею, про яку вони говорили, — була я. Але тепер у це слово, добре відоме моїй господині, вкладалося нове значення. На кожній планеті нас називали по-різному. Душа — дуже влучна, як на мене, назва — невидима сила, що скеровує тіло.
— Відповіді на мої запитання мають не менше значення, ніж ваш обов’язок перед душею.
— З цим можна посперечатися.
Почулося якесь шелестіння, і несподівано жінка перейшла на шепіт.
— Коли вона опритомніє? Дія ліків уже мала скінчитися.
— Коли буде готова. Облиште її. Вона заслуговує на те, щоб у цій ситуації поводитися так, як захоче сама. Уявіть лишень шок її пробудження — всередині тіла заколотниці, скаліченої мало не до смерті при спробі втечі! Ніхто не має терпіти такі муки в мирні часи! — під напливом емоцій чоловік підвищив голос.
— Вона сильна, — тепер жінка намагалася заспокоїти свого опонента. — Погляньте, як мужньо вона перенесла перший, найгірший спогад. Хай як важко їй було, вона впоралася.
— Але навіщо? — пробурмотів чоловік, вочевидь, не сподіваючись на відповідь.
Проте жінка відповіла.
— Для того, щоб отримати потрібну нам інформацію…
— Потрібну — це ваше поняття. Я б краще сказав бажану.
— …хтось має взяти на себе неприємну роль, — продовжила вона так, ніби й не чула його зауваження. — І судячи з усього, що я про неї чула, гадаю, вона б сама охоче прийняла виклик, якби був спосіб її запитати. Як ви її називаєте?
Чоловік довгий час не відповідав. Жінка чекала.
— Вандрівниця.
— Їй пасує,— мовила вона. — І хоча я не володію офіційними даними, але здається, вона одна з небагатьох, якщо не єдина, хто наважився на такі тривалі вандри. Так, Вандрівниця їй гарно личитиме, якщо вона не візьме собі нового імені.
Чоловік нічого не відповів.
— Звичайно, вона може лишити собі ім’я носительки… Але в нашій базі даних немає нікого з такими відбитками пальців чи сітківкою ока. Як звали її носительку, сказати не можу.
— Вона не візьме людського імені,— промовив чоловік.
У жінчиній відповіді пролунала спроба примирення.
— Кожен знаходить розраду по-своєму.
— Завдяки вашому стилю шукання Вандрівниці знадобиться набагато більше розради, ніж будь-кому іншому.
По твердій підлозі загуркотіло стакато кроків. Коли жінка заговорила знову, її голос лунав уже з протилежного кутка кімнати.
— Ви б не витримали перших днів окупації,— мовила вона.
— А ви, очевидячки, не витримуєте миру.
Жінка засміялася, але звук був фальшивим, без жодної нотки веселощів. Здається, мій розум добре вмів відрізняти істинне значення слів від напускних тонів та інтонацій.
— У вас хибне уявлення про те, з чим пов’язане моє покликання. Довгі години нидіння над папками і картами. Здебільшого канцелярська робота. Не так уже й часто ми наражаємося на насильство і конфлікти, як ви думаєте.
— Десять днів тому ви зі смертельною зброєю в руках загнали це тіло до смерті.
— Це виняток, а не правило, запевняю вас. Не забувайте, що варто нам, шукачам, послабити пильність, як ця ненависна вам зброя завжди обертається проти нас. Люди радо убивають нас за першої-ліпшої нагоди. Хто постраждав від людської ворожості, той сприймає нас як героїв.
— Ви говорите так, наче зараз у розпалі війна.
— Для залишків людської раси це і є війна.
Ці слова обпекли мені вуха, і я відчула реакцію власного тіла: дихання прискорилося, серце гучніше заколотилося в грудях. Апарат, що стояв поруч із моїм ліжком, тихо запищав. Проте, надто захопившись розмовою, ні цілитель, ні шукачка нічого не помітили.
— Війна, яку ми давно виграли. Навіть люди це усвідомлюють. Скільки їх лишилося порівняно з нами? Один на мільйон? Кому, як не вам, знати.
— Менше, — роздратовано буркнула жінка.
Тут, здається, цілитель задовольнився і на цій вигідній для себе ноті вирішив закінчити дискусію. Запала тиша.
Скориставшись нагодою, я спробувала звести все докупи. Чимало було очевидним.
Я перебувала в цілильні, одужуючи після надзвичайно складного втілення. У тому, що тіло, в яке мене вживили, вже повністю зцілене, сумнівів не було. Пошкоджений носій ліквідується.