Але ми не негідники. Усе, чого ми торкаємося, справді стає кращим і миролюбнішим. А люди, навпаки, жорстокі й некеровані. Вони вбивали одне одного так часто, що в їхньому світі вбивство стало звичною річчю. А різноманітні тортури, які вони вигадали за тисячоліття свого існування! Навіть сухої статистики для мене було занадто. Майже на кожному континенті лютували війни — замовні нищівні санкціоновані вбивства. А люди, що жили в мирних країнах, просто відверталися, коли такі самі люди помирали від голоду в них на порозі. Багатющі ресурси планети не розподілялися порівну. І що найогидніше, їхні нащадки — нове покоління, надія на майбутнє, на яке душі мало не моляться, — надто часто стають жертвами підступних злочинів. І винні в тому не якісь чужаки, а опікуни, яким вони довірилися. Через людську легковажність і ненажерливість уся величезна планета опинилася в небезпеці. Порівнявши сьогоднішній день з учорашнім, не можна не визнати, що завдяки нам Земля стала кращою.
«Ви нищите цілі види, а потім гладите себе по голівці».
Мої руки стиснулися в кулаки.
«Я можу зробити так, що ти замовкнеш навіки», — нагадала я їй.
«Давай, уперед. Узаконь моє вбивство».
Я блефувала, але Мелані теж.
Проте вона справді думала, що хоче померти. Вона ж стрибнула в шахту ліфта, врешті-решт. Але то було в момент паніки і поразки. Геть інше — зважитися на це холоднокровно, зі зручного крісла. Я відчула, як адреналін — адреналін, викликаний її страхом, — заструменів у жилах, коли я обмірковувала можливість перевтілення в поступливіше тіло.
Як було б гарно побути самій! Ні з ким не ділити свій розум, гідно оцінити новий прекрасний світ, не розпорошуючи уваги на когось, хто насправді припинив існування, але не дає забути про свою безглузду і небажану присутність.
Таку можливість я розглядала, і десь у глибинах свідомості Мелані перелякано здригнулася. А може, мені краще здатися?
Тепер уже жахнулась я. Здатися? Мені, Вандрівниці, скласти руки? Визнати поразку і спробувати себе ще раз у слабкому, безхребетному носії, з яким не буде жодних проблем?
Я похитала головою. Навіть думка про це була неприйнятною.
А ще… це тепер моє тіло. І я вже до нього звикла. Мені подобається, як скорочуються м’язи над кістками, згинаються суглоби й розтягуються сухожилля. Я впізнаю своє віддзеркалення: смаглява шкіра, високі гострі вилиці, кучма короткого шовковистого рудуватого волосся, горіхові очі. Це я.
І я собі подобаюся. І не можу дозволити, аби те, що належить мені, було знищене.
Розділ 6
Переслідування
Нарешті світло за вікном почало згасати. День, спекотний як на березень, тривав і тривав, ніби не бажаючи закінчуватися і дарувати мені свободу.
Я шморгнула носом і зав’язала ще один вузлик на вологій хустинці.
— Кеті, у вас, певно, є інші обов’язки. Курт хвилюватиметься, що вас так довго нема.
— Він зрозуміє.
— Я не можу сидіти тут вічно. А до рішення ми з вами так і не наблизилися.
— Швидкі рішення — не мій фах. Отже, ти відмовляєшся від нового носія…
— Відмовляюся.
— Тоді май терпіння.
Від розчарування я зціпила зуби.
— Зі сторонньою допомогою, — мовила розрадниця, — все було б набагато швидше і легше.
— Я приходитиму до вас частіше, обіцяю.
— Це не зовсім те, що я маю на увазі, хоча й на це теж сподіваюся.
— Ви маєте на увазі допомогу… не вашу? — я стенула плечима на саму думку, що сьогоднішнє приниження мені доведеться пережити вдруге з незнайомцем. — Я впевнена, ваша кваліфікація не нижча, ніж у інших розрадників, — ба навіть вища.
— Я не іншого розрадника мала на увазі,— сидячи в кріслі, Кеті перемістила вагу з однієї ноги на другу й акуратно потягнулася. — Скільки у тебе друзів, Вандрівнице?
— З ким я спілкуюся на роботі? Майже щодня я бачусь із кількома викладачами, а після занять перемовляюся з деякими студентами…
— А поза університетом?
Я витріщилася на неї, нічого не розуміючи.
— Носіям-людям потрібне спілкування. Та й ти не звикла до самотності, люба. Ти поділяла думки цілої планети…
— Але ми для цього нікуди не ходили…
Спроба пожартувати вийшла невдалою.
Розрадниця злегка всміхнулась і вела далі:
— Ти так заповзято борешся зі своєю проблемою, що більше ні на що не звертаєш уваги. Можливо, рішення — переключитися на щось інше. Ти казала, що коли працюєш, то Мелані починає нудьгувати… і ніби засинає. Може, якби в тебе з’явилися друзі, це б також її присипляло.
Я замислилася над її словами. Мелані, втомлена довгим днем нелегкої розради, здавалося, була від ідеї не в захваті.
Кеті кивнула.
— Живи своїм життям, а не її.
— В цьому є сенс.
— А ще у людських тіл є фізичні потреби — я про таке ніколи й не чула. Чи не найскладнішим для нас, представників першої хвилі, було приборкати інстинкт парування. Повір мені, люди помічають, коли в тебе нема потягу до парування, — розрадниця посміхнулась і закотила очі, вочевидь, щось пригадуючи. Коли моя реакція не виправдала її сподівань, вона зітхнула і нетерпляче склала руки на грудях. — Ну ж бо, Вандрівнице, ти не могла цього не зауважити.
— Так, авжеж, — пробурмотіла я; Мелані схвильовано заворушилася. — Я ж розповідала вам про сни…
— Ні, я маю на увазі не лише спогади. Невже ти не зустрічала нікого в своєму теперішньому житті, на кого б твоє тіло реагувало… на суто хімічному рівні?
Я поміркувала над її запитанням.
— Не думаю. Принаймні я не помічала.
— Повір мені,— діловито мовила Кеті, покивуючи головою, — ще помітиш. Варто просто розплющити очі й націлено пошукати. Результат не забариться.
На саму думку про це моїм тілом прокотилася хвиля відрази. І я збагнула, що Мелані відчула те ж саме.
Кеті правильно відчитала вираз мого обличчя.
— Не дозволяй їй впливати на те, як ти спілкуєшся з собі подібними, Вандрівнице. Не дозволяй їй себе контролювати!
Мої ніздрі роздувалися. Перш ніж відповісти, я мить помовчала, намагаючись приборкати гнів, до якого так і не звикла.
— Вона мене не контролює.
Кеті звела брову.
Гнів здушив мені горло.
— Вам же не довелося шукати собі чоловіка! Хіба це значить, що вас контролювали?
Розрадниця вдала, що не помітила мого роздратування, натомість замислилася над питанням.
— Може, й так, — зрештою мовила вона. — Важко сказати. Але я тебе зрозуміла, — вона почала перебирати пальцями стрічку на облямівці своєї блузи, а потім, ніби усвідомивши, що уникає мого погляду, рішуче склала руки на грудях й розпростала плечі.— Ніколи не знаєш, чого чекати від чергового призначеного тобі носія на черговій планеті. Як я вже казала, час усе розставить по місцях. Або Мелані збайдужіє і поступово затихне, і ти забудеш про Джареда, або… Зрештою, шукачі знають свою справу. Вони вже його розшукують, і може, ти щось пригадаєш, аби їм допомогти.
Я завмерла, втямивши зміст її слів, проте Кеті, здавалося, не помічала, що я застигла як укопана.
— Цілком можливо, шукачі знайдуть коханого Мелані, й тоді ви будете разом. Якщо його почуття такі ж сильні, як і її, то нова душа повинна це відчути.
— Ні!
Не певна, хто саме це скрикнув. Можливо, і я, бо теж була нажахана.
Раптом я підскочила з місця. Мене лихоманило. Сльози, які досі текли рікою, знагла вщухли, а руки міцно стиснулися в кулаки.
— Вандрівнице?
Але я розвернулася і побігла до дверей, придушуючи слова, що не повинні злетіти з моїх уст. Слова, що не повинні бути моїми. Слова, що мають сенс лише в тому разі, якщо належать їй, але я відчувала їх, наче власні. Ні, то не мої слова! Їх не можна промовляти!
«Це його уб’є! Його більше не буде! Я не хочу нікого іншого. Я хочу Джареда, а не інопланетянина в його тілі! Без нього тіло нічого не важить».
Коли я вибігла на дорогу, Кеті досі вигукувала моє ім’я.
Помешкання моє було неподалік офісу розрадниці, проте пітьма надворі збила мене з курсу. І лише подолавши два квартали, я збагнула, що рухаюся геть в інший бік.