Я відчувала, що на мене витріщаються перехожі. Дійсно, я не була в спортивному костюмі, й навіть не бігла підтюпцем, а летіла. Але ніхто нічого не казав, усі ввічливо відводили очі — мабуть, здогадалися, що я на цьому світі новенька. Тому й поводжуся, наче дитина.
Сповільнившись до швидкої ходи, я повернула на північ, аби обминути офіс Кеті.
Ноги раз у раз зривалися на біг, ніби наздоганяючи ритм якоїсь танцювальної мелодії. Лясь, лясь, лясь по асфальту. Ні, занадто гучно, як на танець. Занадто агресивно. Лясь! Лясь! Лясь! Ніби ляпаси. Від такої асоціації мені стало моторошно.
Он уже світло над дверима мого помешкання. Я швидко подолала ще кілька кроків. Проте дорогу так і не перейшла.
Мені було зле. І хоча сама я ніколи не блювала, проте відчуття це пам’ятала. На чолі виступив холодний піт, у вухах дзвеніло. Не було жодних сумнівів, що зараз я пізнаю блювоту на власному досвіді.
Обіч тротуару зеленіла алея, а довкола вуличного ліхтаря — охайний живопліт. Шукати кращого місця не було часу. Я кинулася до ліхтаря й ухопилася руками за стовп, аби не впасти. Від нудоти паморочилось у голові.
Так, доведеться блювати.
— Вандрівнице, це ви? Вандрівнице, ви хвора?
Голос був невиразно знайомий, та пригадувати його зараз не було сил. Від усвідомлення того, що хтось спостерігає, як я несамовито випльовую свій обід, мені зробилося ще гірше.
— Хто в місті ваш цілитель? — запитав голос. Через дзижчання у вухах здавалося, що він лунає десь дуже далеко. — Вам потрібна «швидка»?
Я відкашлялась і похитала головою. Все, скінчилося, шлунок порожній.
— Я не хвора, — відповіла я, випростуючись, але не відриваючи рук від ліхтарного стовпа. Підвівши очі, я вирішила подивитися, хто ж це спостерігає за моментом моєї ганьби.
Намагаючись вирішити, в котру службу дзвонити, з мобільним телефоном у руці стояла шукачка з Чикаго. Один погляд — і я знову зігнулася над травою. Дарма, що шлунок уже порожній, — на шукачку краще не дивитися.
І поки м’язи живота марно скорочувались у блювотному рефлексі, я зрозуміла, що вона тут не просто так.
«О ні! О ні, ні, ні, ні, ні, ні!»
— Навіщо? — запитала я безбарвним від паніки й нудоти голосом. — Навіщо ви тут? Що сталося?
А в голові лунали невтішні слова розрадниці.
Я спершу угледіла, як чиїсь долоні вчепилися в комірець чорного костюма шукачки, а вже потім збагнула, що руки — мої.
— Припиніть! — обурено вигукнула вона.
Її голос дрижав — виявляється, я її трусила. Усвідомивши це, я миттю її відпустила і затулила долонями обличчя.
— Вибачте! Вибачте! Я не знаю, що дію.
Шукачка сердито подивилася на мене й розгладила зім’яте вбрання.
— Ви недобре почуваєтеся, а я, напевно, вас налякала.
— Не очікувала вас побачити, — пошепки мовила я. — Чому ви тут?
— Давайте спершу доправимо вас до цілильні, а тоді вже побалакаємо. Якщо у вас застуда, її треба зцілити. Навіщо дарма псувати тіло?
— У мене немає застуди. Я не хвора.
— Ви щось погане з’їли? Маєте доповісти, де ви це взяли.
Її турбота страшенно діяла мені на нерви.
— Я нічого поганого не їла. Я здорова.
— Чому ви не хочете, аби цілитель перевірив? Одне швидке сканування — вам не слід занедбувати свого носія. Це безвідповідально. Особливо коли охорона здоров’я така швидка й ефективна.
Я глибоко вдихнула і спробувала перебороти бажання знову труснути шукачку. Вона була на цілу голову нижча за мене. Я б легко перемогла її в бійці.
Бійці? Я швидко відвернулася і рушила до будинку. Небезпечні емоції просто переливалися через край. Слід заспокоїтися, поки не сталося непоправне.
— Вандрівнице? Зачекайте! Цілитель…
— Мені не потрібен цілитель, — не обертаючись, сказала я. — Це просто… емоційна нестабільність. Тепер усе в нормі.
Шукачка мовчала. Напевно, обмірковувала мою відповідь. Почувши за спиною стукіт її високих підборів, я лишила двері відчиненими, бо знала, що вона піде слідом. Підійшовши до раковини, я наповнила склянку водою. Шукачка мовчки чекала, поки я прополощу рот. Нарешті я прихилилася до стійки і втупилась у раковину.
Скоро шукачка не витримала.
— Гм, Вандрівнице… Це ж і досі ваше ім’я? Не хочу бути неввічливою, називаючи вас неправильно.
І далі стоячи до неї спиною, я відповіла:
— Так, це й досі моє ім’я.
— Цікаво. А я гадала, що ви скоро оберете собі нове — ім’я вашої носительки.
— А я обрала ім’я Вандрівниця.
Мені давно було ясно, що у суперечці, яку я підслухала в цілильні у день пробудження, винна була шукачка. Ще ніколи за свої дев’ять життів я не стрічала такої надокучливої душі. І навіть мій перший цілитель, Брід У Глибоководді,— надзвичайно спокійний, добрий і мудрий, навіть як на наш вид, — поруч із нею втратив рівновагу. Коли я це пригадала, мені стало не так соромно через власну нестриманість.
Я обернулась, аби поглянути на її обличчя. Вона зручно вмостилася на моїй канапі, ніби готуючись до довгої розмови. Побачивши самовдоволений вираз булькатих очей, я ледве стрималася, щоб не скривитися.
— Що вас привело? — мій голос звучав рівно і стримано — більше у присутності цієї жінки я не втрачу самовладання.
— Від вас давно не було новин, тож я вирішила перевірити особисто. У вашій справі й досі немає жодних зрушень.
Мої пальці інстинктивно вчепились у край стільниці, на яку я опиралася, проте голос не зрадив величезного полегшення, що охопило мене.
— Здається, ви занадто… непокоїтеся. Крім того, учора вночі я послала вам повідомлення.
Насупивши брови, шукачка скривила свою характерну гримасу — водночас невдоволення і роздратування, та ще й натяк на те, що це не вона тобі, а ти їй надокучаєш. Діставши кишеньковий комп’ютер, вона кілька разів торкнулася пальцем екрану.
— О, — без жодних емоцій промовила вона. — Сьогодні я ще не перевіряла пошту.
Вона спокійно пробігла очима текст, який я їй написала.
— Я відіслала це рано-вранці,— прокоментувала я. — Тоді я ще не зовсім прокинулася. Не знаю, що з того всього спогади, що сон, а що просто сонна писанина.
Я промовила ці слова — слова Мелані — так невимушено, ніби вони були моїми власними, та ще й безтурботно засміялася наприкінці. Нечесно з мого боку. Ганьба та й годі! Але не можна, аби шукачка дізналася, що я слабкіша за свого носія.
Неймовірно, але цього разу Мелані не раділа, що взяла наді мною гору. Її переповнювало полегшення і вдячність за те, що я, хоч і зі своїх дріб’язкових міркувань, її не видала.
— Цікаво, — пробурмотіла шукачка. — Ще один на свободі. До миру так далеко!
Складалося враження, що думка про мир, який іще так далеко, зовсім її не засмучує, а навпаки — приносить задоволення.
Мелані так хотіла знову втрутитися, сказати, що хлопчик — то лише сон, що я прикусила губу. «Не будь дурною, — промовила я до неї,— вона одразу нас розкусить». Лишень уявіть, яка нестерпна ця шукачка, що навіть ми з Мелані помирилися!
«Я її ненавиджу», — шепіт Мелані був гострий, болючий, наче лезо.
«Я знаю, знаю».
Якби ж я могла сказати, що не відчуваю… того ж самого! Ненависть — непростима емоція. Але ця шукачка… важко відчувати до неї приязнь. Просто неможливо.
Нашу безгучну розмову урвала шукачка.
— Значить, окрім цього місця, інших напрямків на карті ви не вкажете?
У відповідь на її різкий тон моє тіло напружилося.
— Я не згадувала жодних напрямків на карті. Це лише ваше припущення. І, відповідаючи на ваше запитання: ні, не вкажу.
Вона тричі клацнула язиком.
— Але ви дали орієнтири.
— Мені здалося… Але більше я нічого не бачу.
— Як так? Хіба ви ще не приборкали людину? — шукачка голосно розреготалася. Вона сміялася наді мною.
Я розвернулася до неї спиною і спробувала заспокоїтися. Уявити, що шукачки взагалі нема. Що я сама на своїй скромній кухоньці, визираю крізь вікно на маленький клаптик нічного неба, на якому вмістилися три яскраві зірки.