Далі я не дивилася.
Це забрало всього кілька секунд. Джаред затягнув обм’яклі тіла всередину, а Іян захряснув дверцята. Кілька секунд Іян дивився на мої заплакані очі, а тоді сів за кермо.
Я сіла поруч, і він знову взяв мене за руку.
— Вибач, Вандо. Я знаю, як тобі важко.
— Так.
Він і близько не уявляв, наскільки мені важко і скільки на те існує причин.
— Принаймні все минулося гладенько, — він ніжно стиснув мої пальці.— 3 тебе чудовий талісман.
Занадто гладенько. Обидва завдання ми виконали занадто ідеально, занадто швидко. Це все доля — вона мене підганяє.
Іян попрямував до шосе. За кілька хвилин з’явився добре знайомий яскравий знак. Я глибоко вдихнула й витерла очі.
— Іяне, зробиш мені послугу?
— Все що забажаєш.
— Хочу бутерброд.
— Без проблем, — засміявся він.
На стоянці ми помінялися місцями, і я під’їхала до віконечка.
— Що хочеш ти? — запитала я в Іяна.
— Нічого. Яке задоволення — спостерігати, як ти робиш щось для себе. Мабуть, уперше за увесь час.
Я не усміхнулася на його кпини. Оцей бутерброд для мене — останній обід засудженого на страту, останнє бажання приреченого. Я більше ніколи не вийду з печер.
— А ти, Джареде?
— Дві порції того, що й ти.
Тож я замовила три чізбургери, три порції картоплі фрі та три полуничні коктейлі.
Ми Іяном знову помінялися місцями, щоб я могла спокійно поїсти, поки він вестиме фургон.
— Бр-р-р, — скривився він, спостерігаючи за тим, як я вмочаю картоплю фрі у полуничний коктейль.
— Спробуй, це дуже смачно, — я запропонувала йому щедро вимочену в коктейлі соломинку.
Він знизав плечима й ковтнув.
— Цікаво…
Я розсміялася.
— Мелані також вважає, що це гидота.
Саме тому я й виробила в собі звичку їсти саме так. Сміхота, як я зі шкіри пнулася, щоб їй дозолити.
Насправді я зовсім не зголодніла, просто закортіло наостанок оживити в пам’яті знайомий смак і запах. Іян доїв за мною половину чізбургера.
Додому ми доїхали без пригод. Не помітили ніяких ознак стеження чи шукачів. Можливо, всі зникнення списали на збіг обставин. А може, дійшли висновку, що блукати пустелею небезпечно: якщо довго вештатися тут, то рано чи пізно це на тобі окошиться. На Планеті Туманів існувала схожа приказка: «Перетни самотою забагато крижаних пустель — і станеш харчем для пазурзвіра». Кострубатий переклад. На мові ведмедів це звучало краще.
Удома на нас чекав цілий прийом.
Я несміливо усміхнулася друзям: Труді, Джефрі, Гітові та Гайді. Ряди справжніх друзів поріділи — не було Волтера і Веза, та й Лілі кудись поділася. Гірко. Може, мені й не хочеться жити на цій сумній планеті, де так багато смертей? Може, небуття краще?
Мене зажурило ще дещо… Люсина, Рід і Віолетта стояли поруч із Лейсі та жваво розмовляли, ставили запитання. На руках Лейсі сидів Фрідом, який так зрадів, що його допустили до розмови дорослих, аж навіть не намагався злізти.
Мені й наблизитися не давали до дитини, а Лейсі вже стала своєю. Гідною довіри.
Ми попрямували до південного тунелю. Іян із Джаредом пихтіли й хилилися під вагою цілителів. Іянові дістався важчий тягар — чоловік, і з його обличчя аж струменів піт. Джеб загнав усіх у печеру й попрямував за нами.
Док чекав на нас у лікарні, неуважливо потираючи руки, мовби мив їх.
Час спливає так швидко! Світилася яскрава лампа. Цілителям дали «Знеболювальне» й уклали на ліжка долілиць. Джаред показав Іянові, як активувати кріоконтейнери. Їх тримали напоготові, й Іян кривився — з контейнера потягнуло крижаним холодом. Док приготував усі необхідні ліки й зі скальпелем у руках стояв над жінкою.
— Вандо? — звернувся він до мене.
Моє серце краялося від болю.
— Доку, ви присягаєтеся? Ви виконаєте всі мої умови? Присягніться власним життям.
— Так, я пристаю на всі твої умови, Вандо. Присягаюся.
— Джареде?
— Так. Більше жодних убивств. Ніколи.
— Іяне?
— Життя покладу, захищаючи їх, Вандо.
— Джебе?
— Це мій дім. Хто не може жити за моїми правилами, буде змушений піти геть.
Я кивнула, в очах стояли сльози.
— Що ж, гаразд. Тоді до справи.
Очі Дока світилися. Він зробив надріз на шиї цілителя, аж поки не побачив срібне миготіння. Тоді він швидко відклав скальпель.
— Що тепер?
Я накрила його долоню своєю.
— Промацайте спинний гребінь… Відчуваєте? Відчуйте під пальцями обриси сегментів. Що ближче до передньої частини, то менші вони стають. О’кей, в кінці ви відчуєте три маленькі… обрубки. Намацали?
— Так, — видихнув він.
— Добре. Це передні паростки. Починайте з них. Тепер дуже лагідно заведіть палець під тільце. Знайдіть ряд ниточок, які відходять від тіла. Вони натягнуті, мов струни.
Док кивнув.
Я спрямовувала його рухи, навчила, як перерахувати вузлики, якщо виникнуть сумніви. У нас не було часу рахувати, бо кровотеча не вщухала. Я знала, що жінка, отямившись, обов’язково нам допоможе — повинні існувати ліки, щоб зупиняти кровотечу. Я допомогла Докові намацати найбільший вузлик.
— А тепер ніжно потріть. Легенько помасажуйте.
Від паніки голос Дока раптом став вищим на октаву.
— Воно рухається.
— Чудово — значить, ви все робите правильно. Дайте душі час забрати щупики, зачекайте, поки вона розслабиться, а тоді беріть у долоню.
— Гаразд, — голос Дока тремтів.
Я потягнулася до Іяна.
— Дай мені руку.
Я відчула, як його пальці сплелися з моїми. Я перевернула його долоню, склала її човником і притягнула його ближче до столу, де Док завершував операцію.
— Дайте душу Іяну… Лагідніше, будь ласка.
З Іяна буде чудовий асистент. Коли я зникну, хто ще так піклуватиметься про моїх маленьких родичів?
Док поклав душу в Іянову простягнуту долоню й одразу взявся зцілювати людське тіло.
Іян дивився на срібну стрічку у своїй руці, а на його обличчі не було й тіні відрази — сама тільки цікавість. Завваживши його реакцію, я відчула тепло на серці.
— Красиво, — здивовано прошепотів він. Байдуже, як він ставиться до мене, він усе одно очікував побачити паразита, стонога, чудовисько. Рештки, які вишкрябувалися з понівечених тіл, не підготували його до такої краси.
— Атож. Поклади її в контейнер.
Ще кілька секунд Іян тримав душу в долонях, так ніби намагаючись зберегти в пам’яті її вигляд і свої відчуття. А тоді зі зворушливою обережністю опустив її у холод.
Джаред показав, як затиснути кришку.
З плечей звалився тягар.
Справа зроблена. Вже запізно змінювати своє рішення. Але було не страшно, як я очікувала, адже тепер я не сумнівалася, що ці четверо людей потурбуються про душі незгірш за мене. Коли мене не буде.
— Обережно! — несподівано крикнув Джеб. У його руках з’явилася рушниця, спрямована на когось позаду нас.
Ми всі водночас озирнулися, відчувши небезпеку, а Джаред впустив на долівку контейнер і скочив до цілителя, який звівся на ліжку навколішки й приголомшено дивився на нас. Іян не втратив голови й міцно притиснув до грудей свій контейнер.
— Хлороформ, — гукнув Джаред, тримаючи цілителя й притискаючи до ліжка. Однак було вже запізно.
Цілитель спантеличено дивився на нас безневинним дитячим поглядом. Знаю, чому він не зводив погляду саме з мене — промені ліхтаря відбивалися в наших із ним очах і скакали діамантовими зайчиками по стінах.
— Чому? — запитав він мене.
А тоді знепритомнів, і його тіло обм’якло і впало на ліжко. З ніздрів потекли два струмочка крові.
— Ні! — зойкнула я і кинулася до його інертного тіла, усвідомлюючи, що вже запізно. — Ні!
Розділ 54
Забуті
— Елізабет? — не вгавала я. — Енн? Карен? Як ваше ім’я? Ну ж бо, я знаю, що ви пам’ятаєте.
Тіло цілительки і досі лежало на ліжку цілком розслаблене. Спливло чимало часу — я не була певна, скільки саме. Години минали одна по одній. Уже сонце виткнулося на небо, а я ще так і не лягала. Док видряпався по скелі, щоб відсунути брезент, і сонце, пробившись крізь отвори у стелі, обпекло мені шкіру. Я всадовила безіменну жінку так, щоб сонце не падало їй на обличчя.