Зпід ліктя Кайла знову визирнуло малесеньке обличчя, обрамлене довгими чорними кучерями, бліде попід темною засмагою. Від переляку дівчина розтулила рота, в очах майнуло божевілля. Здалося, під чорною райдужною оболонкою блимнуло срібло.
— А поки що давайте всі заспокоїмося, — Джеб обернувся до натовпу, опустив рушницю, і склалося враження, що він захищає Кайла і те малесеньке личко, що ховалося за його спиною. — Кайл привів гостю, а ви її до смерті налякали. Пересильте себе, доведіть, що у вас теж є манери. А тепер вимітайтеся звідси й займіться чимось корисним. Дині засихають. Займіться ними, чули?
Він зачекав, поки розбурканий натовп потроху розсмокчеться. Я вдивлялася в обличчя й бачила, що люди вже майже заспокоїлися — принаймні більшість. Зрештою, нічого особливого не сталося, особливо якщо зважити на те, що останні кілька днів усі чекали біди. Так, Кайл повівся, як егоїстичний бовдур (ця думка читалася на всіх обличчях), але ж він повернувся, нічого не трапилося. Немає потреби в евакуації, жодної загрози від шукачів. Тобто жодної безпосередньої загрози. Ну, привів Кайл із собою ще одну гусінь, то їх і так тут повно останнім часом.
Нікого це вже так не вражало, як раніше.
Хто попрямував на кухню доїдати обід, хто на город поливати дині, а хто до себе в кімнату. Невдовзі поруч зі мною залишилися тільки Джаред, Іян та Джеймі. Джеб окинув трійцю злісним поглядом і розтулив був рота, щоб повторити наказ, аж раптом Іян узяв мене за одну руку, а Джеймі — за другу. На зап’ястя над рукою Джеймі лягла чиясь широка долоня. Джаред.
Джеб закотив очі, знизав плечима й розвернувся до нас спиною.
— Дякую, Джебе, — мовив Кайл.
— Стули свою чортову пельку, Кайле. Просто тримай її на замку. Я не жартував — зараз відстрелю твою паршиву голову.
За спиною Кайла вчулося тихеньке скиглення.
— Гаразд, Джебе. Тільки залиш свої погрози на потім. Вона й так до смерті налякана. Згадай, як попервах реагувала Ванда.
З цими словами Кайл усміхнувся мені. Мені. Чогочого, а такого я не чекала. А тоді Кайл обернувся до дівчини, що ховалася за його спиною, і вперше я побачила в його очах ніжність.
— Бачиш, Сонні? Це Ванда. Я розповідав тобі про неї. Вона нам допоможе і не дозволить тебе кривдити, як і я.
Дівчина (радше жінка: вона була мініатюрна, та її округлі форми свідчили про зрілість) витріщалася на мене сповненими жаху очима. Кайл обняв її за талію і притягнув до себе — і Сонні пригорнулася до нього, мов він був надійним якорем у розбурханому морі.
— Кайл має рацію… — (Ніколи не думала, що скажу таке). — Я не дозволю вас кривдити. Ваше ім’я Сонні? — запитала я м’яко.
Жінка метнула погляд на Кайла.
— Все гаразд. Не треба боятися Ванди. Вона така, як ти, — він обернувся до мене. — Справжнє ім’я Сонні дуже довге — щось там про лід.
— Сонячне Світло Пронизує Лід, — прошепотіла вона.
В очах Джеба загорілася цікавість.
— Вона не має нічого проти того, щоб її називали просто Сонні. Каже, що так теж гарно, — запевнив мене Кайл.
Сонні кивнула. Її погляд метався між мною і Кайлом. Інші чоловіки не ворушилися. Дівчина трохи заспокоїлася, відчула дружню атмосферу.
— Я також колись була ведмедем, Сонні,— мовила я, сподіваючись, що вона почуватиметься ще трошки затишніше. — Мене кликали Живе На Зорях. А тут мене звуть Вандрівниця.
— Живе На Зорях, — прошепотіла вона, і її величезні очі якимось дивним чином стали ще ширшими. — Верхи На Звірі…
Я мало не застогнала.
— Ви, мабуть, жили в другому кришталевому місті.
— Так. Я чула цю історію безліч разів.
— Вам сподобалося бути ведмедем, Сонні? — запитала я швидко. Мені не хотілося повертатися до тієї історії.— Ви були щасливі на Планеті Туманів?
Її обличчя скривилося, очі, які невідривно дивилися на Кайла, наповнилися сльозами.
— Вибачте, — я глянула на Кайла, шукаючи пояснення.
— Не бійся, — він ніжно погладив її по руці.— Тебе не скривдять. Обіцяю.
До мене долинув її ледь чутний шепіт:
— Але мені подобається тут. Я хочу залишитися.
Від її слів у мене клубок став у горлі.
— Я знаю, Сонні. Знаю, — Кайл погладив її по голові й ніжно притиснув обличчя Сонні до своїх грудей.
Аж раптом Джеб прокашлявся, від чого Сонні підскочила й затремтіла. Неважко здогадатися, які напружені її нерви. Душі болісно переносять насилля і жах.
Колись давно Джаред розпитував мене й поцікавився, чи схожа я на інші душі. Так ось, ні я, ні моя шукачка не були схожі на інших, а Сонні була просто втіленням нашого лагідного, боязкого виду; ми брали кількістю, а не силою.
— Вибач, Сонні,— сказав Джеб. — Я не хотів тебе налякати. Але нам, мабуть, час рухатися, — він окинув оком печеру, де кілька людей крутилося біля входу, спостерігаючи за нами. Джеб кинув на них жорсткий погляд, і Рід та Люсина одразу ж пірнули в коридор, який вів на кухню. — Ходімо до Дока, — зітхнув Джеб і задумливо подивився на маленьку перелякану жінку. Гадаю, йому бракувало моїх оповідок.
— Правильно, — мовив Кайл. З цими словами він міцно обняв Сонні за талію й повів до південного тунелю.
Я рушила слідом, тягнучи за собою інших.
Джеб зупинився й легенько підштовхнув Джеймі дулом рушниці.
— Малий, ти чому не в школі?
— Ну, будь ласка, дядьку Джебе! Будь ласка! Я не хочу знову проґавити…
— Бігом на урок.
Джеймі подивився на мене благальним поглядом, однак Джеб мав рацію: Джеймі не варто цього бачити. Я похитала головою.
— Попроси Труді зайти в лікарню, — мовила я. — Доку потрібна її допомога.
Джеймі понуро опустив плечі й висмикнув руку. Джаред тут-таки з цього скористався.
— Я завжди пропускаю найцікавіше, — стогнав Джеймі, розвертаючись.
— Дякую вам, Джебе, — прошепотіла я, коли Джеймі зник за рогом.
— Прошу.
Довгий тунель видався темнішим, ніж зазвичай, бо жінка, що йшла попереду, випромінювала жах.
— Усе гаразд, — бурмотів Кайл. — Ніхто не збирається тебе кривдити. Я тут, із тобою.
Цікаво, хто цей дивний чоловік, який повернувся замість Кайла? Чи хтось перевірив його очі? Важко повірити, що в цьому величезному агресивному тілі може бути стільки ніжності.
— Як там цілителька? — запитав мене Джаред.
— Вона отямилась, тому я й пішла по вас, — мовила я.
Всі полегшено зітхнули.
— Але вона дуже налякана і не розуміє, де вона, — попередила я. — Не може згадати власного імені. З нею працює Док. Коли вона всіх вас побачить, мабуть, злякається ще більше. Постарайтеся не робити різких рухів і не галасувати, гаразд?
— Добре, — прошепотіло кілька голосів.
— І ще одне. Джебе, будь ласка, заберіть рушницю. Та жінка досі боїться людей.
— А… гаразд, — відповів Джеб.
— Боїться людей? — пробурмотів Кайл.
— Ми ж погані, чи ти забув? — мовив Іян і стиснув мою руку.
Я потиснула його пальці, радіючи його дотику. Скільки часу мені ще залишилося відчувати тепло людської долоні? Коли я йтиму цим тунелем востаннє? Може, зараз?
«Ні, ще ні», — прошепотіла Мелані.
Раптом я затремтіла. Іян знову потиснув мою долоню, і Джаред також.
Ми йшли мовчки.
— Кайле? — почувся тоненький голосок Сонні.
— Так?
— Я не хочу назад до ведмедів.
— А ти й не повинна туди летіти. Можеш вибрати якесь інше місце.
— Але чому мені не можна залишитися тут?
— Просто не можна — і все. Вибач, Сонні.
Її дихання стало уривчастим. Я раділа, що ми йшли в абсолютній темряві — ніхто не помітив сліз, що котилися з моїх очей. Обидві руки були зайняті — тож сльози просто крапали мені на футболку.
Ось і кінець тунелю. З лікарні лилося сонячне світло, відбиваючись від танцюючих у повітрі порошинок. Зсередини долинало приглушене бурмотіння Дока.
— Дуже добре, — мовив він. — Продовжуйте згадувати деталі. Ви вже згадали адресу — скоро прийде й ім’я. Як ви почуваєтеся? Так не болить?