— Що все це означає? — запитав Кайл.
— Я не певна. Просто, здається, що довше носій пробув людиною, перш ніж став душею, то більше шансів, що… він отямиться. Що більше хтось був людиною, то більше він має спогадів, більше зв’язків, його більше років називали справжнім іменем… Не знаю.
— Двадцяти одного року достатньо? — розпачливо запитав Кайл.
— Скоро ми це з’ясуємо.
— Це нечесно! — вигукнула Сонні.— Ви ж залишаєтеся. Чому мені не можна, якщо можна вам?
Я проковтнула клубок у горлі.
— Так, це справді було б нечесно. Тому я й не залишаюся, Сонні. Мені також доведеться забиратися. І то скоро. Можливо, ми полетимо разом.
Нехай думає, що я полечу до дельфінів разом із нею. До того часу, як вона дізнається правду, у Сонні буде новий носій, з новими емоціями, який не матиме прив’язаності до чоловіка, що сидить зараз поруч зі мною. Можливо… В будь-якому разі буде вже запізно.
— Я повинна піти, Сонні, так само, як і ви. Я також маю повернути тіло справжній господині.
І тут позаду нас рівний, твердий голос Іяна розітнув тишу, як удар батога.
— Що?
Розділ 56
Прикуті
Іян пропалював нас трьох із такою люттю, що Сонні аж затремтіла від жаху. Дивне видовище: Кайл та Іян ніби помінялися обличчями. От тільки Іянове лице й досі лишалося ідеальним, без жодного шраму. Навіть у гніві прегарним.
— Іяне? — розгубився Кайл. — У чому річ?
— Ванда, — процідив Іян крізь зціплені зуби, а тоді загарчав і простягнув руку. Здавалося, він ледве стримувався, щоб не стиснути долоню в кулак.
«Ого», — подумала Мелані.
Мене накрила хвиля болю. Я не хотіла прощатися з Іяном, але тепер я тим більше змушена. Ну звісно ж, змушена. Не можу ж я утекти вночі, мов якийсь злодюжка, щоб Мелані потім довелося все пояснювати самій.
Іян утомився чекати, схопив мене за руку й смикнув із долівки. Сонні досі чіплялася за мене й, здавалося, так і ходитиме за мною всюди, тож Іян почав трусити мене, поки вона не впала.
— Та що з тобою таке? — вигукнув Кайл.
У відповідь Іян зацідив братові ногою просто в пику.
— Іяне! — скрикнула я.
Сонні кинулася до Кайла, який, тримаючись за ніс, силкувався звестися на ноги, і спробувала затулити його своїм тендітним тілом. Та від цього Кайл тільки втратив рівновагу, гепнувся на землю й застогнав.
— Ходімо, — рявкнув Іян і, не озираючись, потягнув мене за собою.
— Іяне…
Він грубо смикнув мене за собою, не даючи й слова мовити. От і добре. Все одно гадки не маю, що йому казати.
Мимо нас пролітали розмиті обличчя — на всіх читався подив і переляк. Я розхвилювалася, що ми налякаємо безіменну жінку, адже вона не звикла до люті й насилля.
Знагла ми зупинилися. Дорогу нам заступив Джаред.
— Ти з глузду з’їхав, Іяне? — вражено і розгнівано вигукнув Джаред. — Що це ти з нею робиш?
— Ти знав? — заволав Іян, штовхнувши мене до Джареда й добряче струсонувши. Позаду хтось заскиглив — Іян усіх налякав.
— Їй боляче!
— Ти знаєш, щó вона збирається зробити? — не вгавав Іян.
Джаред не зводив погляду з Іяна, але його обличчя немов закам’яніло. Він нічого не відповів.
Цього Іянові було достатньо.
Іянів кулак так стрімко врізався в Джареда, що я й не помітила: щось просвистіло повз мене — то Джаред відлетів у темний коридор.
— Іяне, припини, — благала я.
— Це ти припини, — гаркнув він у відповідь і потягнув мене в темний коридор, а тоді далі — на північ. Я мало не бігла, щоб устигати за його довгим кроком.
— О’Шей! — горлав Джаред нам услід.
— Я роблю їй боляче? — крикнув Іян у відповідь, не сповільнюючи кроку. — Я? Ти свинюка лицемірна!
Позаду нас залишилися темрява й тиша. Я бігла, спотикаючись і намагаючись не відставати.
Я відчувала пульсацію власної крові під Іяновою рукою. Він міцно стискав мені передпліччя — його довгі пальці легко обхопили мою руку й навіть трошки заходили одне на одні. Моя рука почала німіти.
Іян потягнув мене ще швидше, і з моїх губ зірвався болісний стогін.
Іян зупинився, в темряві чути було, як він засапався.
— Іяне, Іяне, послухай… я… — вичавила я, не в силі договорити. Я уявила його злісне обличчя і замовкла.
Дужі руки Іяна відірвали мої ноги від землі й одразу ж підхопили за плечі, не даючи впасти. Тримаючи мене на руках, він кинувся бігти. Руки, які нещодавно були грубими й сердитими, тепер лагідно притискали мене до грудей.
Іян промчав через майдан, не звертаючи уваги на здивовані, а подеколи й насторожені обличчя. Забагато тривожних подій відбулося останнім часом у печерах. Люди на майдані — Віолетта, Джефрі, Енді, Пейдж, Аарон, Брандт та багато інших, чиїх облич я не роздивилася, — були схвильовані. Вони з тривогою дивилися на Іяна, який із перекошеним від люті обличчям стрімголов мчав попри них зі мною на руках.
А потім усі залишилися позаду. Показалися двері, що вели в кімнату, яку Іян ділив із Кайлом. Іян буцнув червоні дверцята, які з тріскотом упали на кам’яну долівку, й опустив мене на матрац.
Іян застиг наді мною, його груди здіймалися від люті й виснаження. Він миттю розвернувся, одним швидким рухом причепив дверцята на місце та знову витріщився на мене.
Я глибоко вдихнула й перекотилася навколішки, тримаючи руки перед собою долонями вгору, чекаючи дива. Може, в долонях з’явиться щось, що я зможу йому подарувати? Але руки мої були порожні.
— Ти. Мене. Не. Покинеш, — його очі палали — ще ніколи вони не були такими ясно-синіми, як полум’я.
— Іяне, — прошепотіла я. — Ти маєш зрозуміти, що… що я не можу залишитися. Ти мусиш зрозуміти мене.
— Ні! — зойкнув він.
Я сахнулася, і раптом Іян упав переді мною навколішки, зарився головою мені в живіт і пригорнув мене за талію. Його трусило, з грудей виривалися голосні схлипи.
— Ні, Іяне, ні,— благала я. Краще б він гнівався. — Не треба, будь ласка. Будь ласка, ні.
— Вандо, — стогнав він.
— Іяне, благаю. Не треба так. Не треба. Вибач. Будь ласка.
Я також плакала, мене також трусило — чи це я трусилася разом із ним?
— Ти не можеш мене покинути.
— Я мушу, я мушу, — схлипувала я.
Довший час ми мовчки плакали.
Зрештою Іян витер сльози, випростався й притягнув мене до себе.
— Я перепрошую, — прошепотів він. — Я поводився грубо.
— Ні, ні. Це я перепрошую. Я повинна була розповісти тобі все, а не чекати, поки ти здогадаєшся сам. Я просто… не могла. Я не хотіла казати тобі — ранити тебе — ранити себе. Я егоїстка.
— Нам слід усе обговорити, Вандо. Це ще не кінець. Я не вірю.
— Ні, це кінець.
Він зціпив зуби й похитав головою.
— Як давно ти це замислила?
— Ще тоді, як ви знайшли шукачку, — прошепотіла я.
Він кивнув, так ніби саме такої відповіді й чекав.
— І ти вирішила розкрити таємницю, щоб її врятувати. Це я розумію. Але це не означає, що ти також повинна піти. Тепер Док усе знає… але це нічого не означає. Якби я здогадався про все ще тоді, то ніколи б не дозволив тобі розкрити йому карти. Ніхто не змусить тебе лягти під його ніж! Нехай тільки діткнеться тебе — і я йому руки поламаю!
— Іяне, будь ласка.
— Ніхто не змусить тебе, Вандо. Ти мене чуєш? — він знову кричав.
— А ніхто й не змушує. Я навчила Дока вивільняти душі не для того, щоб урятувати шукачку, — прошепотіла я. — Те, що шукачка опинилася тут, просто… прискорило моє рішення. Іяне, я зробила це, щоб урятувати Мел.
Він мовчав.
— Іяне, вона в пастці. Це наче в’язниця — ще гірше; важко навіть описати. Вона мов привид. А я можу її звільнити. Повернути їй саму себе.
— Ти також заслуговуєш на життя, Вандо. Ти заслуговуєш на те, щоб залишитися.
— Але я люблю її, Іяне.
Він заплющив очі, і його бліді губи стали білими, як у мерця.
— А я люблю тебе, — прошепотів він. — Та хіба це має значення?