— Ну звісно, це важливо. Дуже важливо… Хіба ти не бачиш? І від цього необхідність… ще очевидніша.
Його очі широко розплющилися.
— Невже я аж так замучив тебе своїм коханням? Невже ти так чиниш через це? Я більше не розтулятиму рота, Вандо. Більше ніколи нічого не скажу. Можеш бути з Джаредом, якщо ти справді цього хочеш. Просто залишися.
— Ні, Іяне! — я торкнулася долонями його обличчя, його гладенької пружної шкіри. — Ні. Я… я також тебе люблю. Я, срібна гусінь у голові Мелані. Але тіло моє не любить тебе. Воно просто не здатне тебе любити. В цьому тілі я ніколи не зможу покохати тебе, Іяне. Я розриваюся надвоє. Це нестерпно.
Це б я стерпіла. Але дивитися, як він страждає через обмеження, які накладає моє тіло? Це мені не до снаги.
Він знову заплющив очі. Його густі чорні вії змокріли. Я бачила, як вони блищать від сліз.
«Гаразд, уперед, — зітхнула Мел. — Роби як знаєш. А я… посиджу в сусідній кімнаті», — додала вона сухо.
«Дякую».
Я пригорнула його за шию й притулилася вустами до його вуст.
Іян обхопив мене руками, притиснув до грудей. Наші губи з’єдналися, мов прикуті, мов ніколи вже не роз’єднаються, мов розлука вже не нависає над нами дамокловим мечем, і я відчувала смак наших солоних сліз. Його і моїх.
Щось перемінилося.
Коли тіло Мелані торкалося Джареда, то мов спалахувало неконтрольоване полум’я — вогонь, який нісся пустелею, пожираючи все на своєму шляху.
З Іяном усе було інакше, зовсім інакше, бо Мелані не кохала його так, як я. Тож його дотик був м’якшим і водночас проникав глибше — не полум’я, а розплавлена магма, що витікає з-під земної кори. Вона занадто глибоко, щоб відчути її жар, але насувається невідворотно, змінюючи самі основи світу.
Моє неохоче тіло стояло між нами, як стіна туману — густа завіса, крізь яку я спостерігала за тим, що відбувається.
Змінилась я, а не Мелані. У найглибшій глибині мого нутра вже почався цей процес перетворення — у горнилі плавилося моє «я». Довгий, безперервний поцілунок завершив процес: метал зашипів, упав у холодну воду — і загартувався назавжди. І вже не зламається.
Усвідомивши, що цей чоловік — добрий і ніжний, немов душа, але водночас такий сильний, яким може бути тільки людина, — також змінився, я заплакала.
Він потягнувся губами до моїх очей, але було запізно. Звершилося.
— Не плач, Вандо. Не треба. Ти залишаєшся зі мною.
— Вісім повних циклів, — прошепотіла я, торкаючись губами його щоки; голос підвів — я схлипнула. — Вісім повних життів, і в жодному я не знайшла того, з ким хотіла б залишитися. Я так і не зустріла коханого. Чому зараз? Чому ти? Ти навіть не душа. Як це можливо?
— Це дивний світ, — пробурмотів Іян.
— Це несправедливо, — скаржилась я, повторюючи слова Сонні. Несправедливо. В останню мить я відшукала своє кохання — і повинна відмовитися від нього? Хіба справедливо, що мої душа і тіло не можуть співіснувати? Хіба справедливо, що я полюбила Мелані?
А справедливо те, що Іян страждатиме? Він більш ніж будь-хто інший заслуговує на щастя. Це не справедливо, не чесно і навіть не… нормально. Хіба здатна я так його ранити?
— Я кохаю тебе, — прошепотіла я.
— Ти так це кажеш, ніби прощаєшся.
Саме так і було.
— Я, душа на ім’я Вандрівниця, кохаю тебе, людину на ім’я Іян. І це не зміниться ніколи, байдуже, що зі мною станеться, — я підбирала слова обережно, щоб у голос не прокралася й нотка обману. — Хай ким би я була — дельфіном, ведмедем чи квіткою, — це не має значення. Я б завжди кохала тебе, пам’ятала тебе. Ти навіки залишишся моїм єдиним коханням.
Його руки напружилися, дужче стиснули мене, і я знову відчула його стримуваний гнів. Стало важко дихати.
— Ти нікуди не втечеш. Ти залишишся тут.
— Іяне…
Тепер його голос звучав різко — сердито й водночас по-діловому.
— Це не тільки заради мене. Ти — член нашого товариства, і ніхто просто так тебе не вижене. Ти занадто важлива для нас усіх — навіть для тих, хто ніколи цього не визнає. Ти нам потрібна.
— Іяне, мене ніхто не виганяє.
— Саме так. Навіть ти сама не виженеш себе, Вандрівнице.
Він знову поцілував мене, цього разу від злості трохи грубіше.
Його долоня стиснулася в кулак, схопивши мене за волосся, він на кілька дюймів відсторонив моє обличчя.
— Приємно чи ні? — з притиском запитав він.
— Приємно.
— Так я і думав, — проричав він.
І знову мене поцілував. Його руки так міцно пригорнули мене, що аж ребра захрустіли, а губи так яро накинулися на мої, що у мене запаморочилось у голові, стало важко дихати. Іян послабив обійми, і його вуста ковзнули до мого обличчя:
— Ходімо.
— Куди? Куди ми йдемо?
Я не збиралася нікуди йти, безперечно. І водночас на саму тільки думку, що я можу піти, байдуже куди, головне — з Іяном, серце шалено закалатало. З моїм Іяном. Він мій, тоді як Джаред ніколи буде моїм. Як і це тіло ніколи не належатиме Іянові.
— Не опирайся, Вандрівнице. Я і так заледве при тямі,— він підхопився на ноги й потягнув мене за собою.
— Куди? — наполягала я.
— Ми йдемо східним тунелем, попри поле, до самого кінця.
— У гральну кімнату?
— Так. А тоді тобі доведеться трохи зачекати, поки я всіх зберу.
— Навіщо?
Божевілля якесь. Він що, планує побігати, пограти? Знову знімати стрес?
— Нам слід усе обговорити. Я скликаю суд, Вандрівнице, і ти не зможеш оскаржити його рішення.
Розділ 57. Звершилося
Цього разу на суд прийшло набагато менше народу, ніж тоді, коли вирішувалася Кайлова доля. Іян привів тільки Джеба, Дока та Джареда. Іяну не треба було нагадувати, що Джеймі і близько не можна підпускати до таких зібрань.
За мене з ним попрощається Мелані. Я цього не витримаю — не з Джеймі. Байдуже, що я боягузка. Але я цього не робитиму.
Всього один блакитний ліхтар, один тьмяний круг світла на землі. Ми сиділи по краю цього кола: я — сама-самісінька навпроти чотирьох чоловіків. Джеб навіть приніс рушницю — наче то молоток судді, який додасть нашому зібранню офіційності.
Запах сірки повернув мене назад у болісні дні моєї скорботи; є спогади, про які я, зникаючи, не пошкодую.
— Як вона? — тривожно запитала я в Дока, поки всі всідалися й нічого ще не почалося. Цей суд був марним гаянням мого крихітного запасу часу. Мене хвилювали набагато серйозніші речі.
— Котра з двох? — відповів Док запитанням на запитання.
Кілька секунд я просто дивилася на нього, а тоді мої очі розширилися.
— Сонні в контейнері? Вже?
— Кайл вирішив, що з нашого боку жорстоко змушувати її і далі страждати. Вона була така… нещаслива.
— Шкода, що я з нею не попрощалася, — пробурмотіла я сама до себе. — Не сказала їй «щасти». Як там Джоді?
— Поки що не реагує.
— А господиня цілительки?
— Труді її забрала. Гадаю, вони пішли перекусити. Вони підбирають їй тимчасове ім’я: не називатися ж їй «господиня» або ще краще — «тіло», — Док криво усміхнувся.
— З нею все буде гаразд. Я впевнена, — мовила я, намагаючись вірити власним словам. — І з Джоді також. Усе владнається.
Ніхто не дорікнув мені за брехню. Всі розуміли, що так я силкуюся переконати сама себе.
Док зітхнув.
— Не хочу залишати Джоді саму надовго. Їй може щось знадобитися.
— Правильно, — погодилась я. — Тож не барімося.
Що швидше, то краще. Байдуже, який вирок винесе суд; Док уже пристав на мої умови. І все-таки якась дурненька часточка мене і далі сподівалася… сподівалася, що вихід знайдеться, що якимось дивовижним чином я залишуся з Іяном, а Мелані — з Джаредом, і то так, що ніхто не постраждає. Ні, марні надії слід задушити в зародку.
— Гаразд, — мовив Джеб. — Вандо, твоя позиція?
— Мелані має повернутися, — мовила я коротко і твердо — щоб не виникло й охоти сперечатися.
— А твоя, Іяне?
— Ванда потрібна нам тут.
Коротко, твердо — він копіював мене.
Джеб кивнув.
— Важка задача. Вандо, чому я маю підтримати тебе?